ЦАР. То й іди за цим молодим козаком, як там його – Мамаєм, та гляди ж мені...
РАДНИК-ЗРАДНИК. Не дійде, пане Царю! Тільки скажіть, який він богатир? Тьху, а не богатир. Ні м’язів, ні м’яса. Молоде ще таке, та ще й ім’я мамусине – Мамай..
ЦАР. Але ж розумненький! Розумненький в біса: «триста п'ятдесят мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок одна зірка!» Хм. Такі – ще небезпечніші. О, придумав: коли ми усіх козаків виявимо і зведем з лиця землі, тоді дамо таке оголошення, щоб усіх розумників виявити – і тоді...
Показує.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Буде зроблено, пане Царю!
ЦАР. Забазікався я з тобою. Здоганяй його!
РАДНИК-ЗРАДНИК вибігає туди, куди пішов МАМАЙ.
ЦАР, переконавшись, що нікого в палаці нема, співає.
ЦАР (співає).
(ЦАР починає пританцьовувати улад пісні. Виймає меча-самосіча, промовляє до нього заклинання):
– Меч мій любий, меч мій милий, бий, рубай його щосили! (Вказує на стола. Меч рубає його навпіл).
До його танцю долучаються Жебраки, які, наче тіні, з'являються в палаці, кружляють, розмахуючи лататтям, намагаючись підспівувати.
Картина IV
Диким полем іде МАМАЙ. Коли з-за кам’яного кумира, що стоїть на високій могилі, витикається напівголий НЕВСИТИМЕЦЬ.
Забачивши МАМАЯ, він соромливо ховається.
МАМАЙ. Чоловіче, ти хто?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ой, не питай, Я – Невситимець...
МАМАЙ. А чого тоді голий?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Того й голий, що Невситимець, все на харчі пішло... Порятуй! Чи нема в тебе часом лишньої одежини?
МАМАЙ знімає з себе свиту, і вже було намірився її кинути Невситимцеві, але, подумавши, зволікає.
МАМАЙ. А що ти вмієш?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Умію, добродію, хліб їсти,
МАМАЙ. І все?
НЕВСИТИМЕЦЬ (зітхнувши). І все...
МАМАЙ. Тут і так неврожаї. Ні, такому давати одежу жалко.
Поривається йти.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Стій! Згадав! Я ще щось умію.
МАМАЙ. Що саме?
НЕВСИТШЕЦЬ. Я ще вмію вино пити.
МАМАЙ. Вино? А чого ж ти його п’єш?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Бо рідке. Було б тверде то гриз би. Бо я недарма – Невситимець.
МАМАЙ. От якби ти ще щось умів, окрім їсти-пити...
НЕВСИТИМЕЦЬ. Умію!
МАМАЙ. Що?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Окрім їсти-пити я ще умію пити-їсти!
МАМАЙ. І все?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ще я умію їстоньки-питоньки і питоньки-їстоньки..
МАМАЙ. Так-так... От я б на твоєму місці таким не хвалився,
НЕВСИТИМЕЦЬ. Так я ж і не хвалюся... Це – біда моя, що я їм і п’ю як не своїм ротом... Ось бач (виймає з кишені грушку, дбайливо обтирає її) остання грушка в мене залишилася, і більше нічого в моєму меню більше нема... Про чорний день, ні – про найчорніший день бережу її.
Помилувавшись, ховає фрукт назад.
МАМАЙ. Бувай здоров.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не йди! І воду – теж.
МАМАЙ. Що – «воду»?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не лише вино, але й воду можу випити.
МАМАЙ. А багато можеш її випити?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Скільки дадуть! (Співає):
МАМАЙ. Це вже цікаво...
Кидає йому свиту, той починає одягатися.
МАМАЙ. Куди, цікаво знати, поділася твоя одежа?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Тут по дорозі чоловік один такий трапився, підбив мене побитися об заклад, хто більше з’їсть і вип’є. То я я-я-як! Гм. А він узяв і втік, доки я їв, із корчми. Ех, довелося мені платити за ті харчі й питво і останнє з себе знімати... І кінь пропав, і зброя... Якби не ти, чоловіче добрий, то я вовік тепер до Царівни Петрівни не вибрався.
МАМАЙ. Так ти теж ідеш Царівну Петрівну визволяти? За оголошенням?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Атож.
МАМАЙ. Так я теж туди іду.
НЕВСИТИМЕЦЬ. От і будеш мені за помічника.