Вiтер дедалi мiцнiшав, дерева шумiли все дужче. Я не схотiв грiти й пити чай. Навiть подумав, чи не краще поїхати звiдси й заночувати на березi, але втома перемогла. Я вирiшив лишитися, вiдразу лягти спати, а вдосвiта добре оглянути мiсце, де побачив криваву пляму. Однак, перш нiж зашнуруватися в наметi, я iз засвiченим лiхтариком обдивився усе навколо.
Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безлiччю великих кротовин. Шум вiтру поглинав i глушив усi звуки, хоч я був майже певен, що острiв безлюдний. Якiсь люди, може, тi, що залишили на пiску криваву пляму, вiдпливли звiдси перед вечором.
Та хоч я й знав, що сам на островi, все ж довго не мiг заснути, дослухаючись до шуму вiтру, шелестiння очерету й хлюпотiння хвиль на озерi, намагаючись розрiзнити серед цих звукiв вiдгомiн розмови або чиюсь ходу.
Нарештi мене стомило це чатування, i над ранок я поринув у мiцний сон.
Розбудив мене чийсь писклявий голос:
- Гей, громадянине, прокиньтеся!
Я вискочив iз спального мiшка, вистромив з намету заспане обличчя.
На пiщаному березi стояли поряд чотири байдарки, оснащенi нiмецькими моторами. Мiй намет оточили вiсiм рослих п'ятнадцяти- й чотирнадцятирiчних хлопцiв у гарцерському одязi: короткi штани, бiлi пояси й портупеї, а також бiлi шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопцi належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворi.
Я вийшов з намету й випростався. Вiдразу ж один iз них зазирнув у намет i мовив:
- Сам один. Бiльше нiкого.
Щось не сподобалось менi в їхнiх обличчях, у тонi, яким заговорив хлопець.
- Чого вам треба? - неввiчливо буркнув я.
Наперед виступив, мабуть, їхнiй вожатий. Найнижчий на зрiст, але кремезний. Голос, як у пiвника.
- Громадянине, згорнiть свiй намет i поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.
- Аж три? - здивувавсь я.
- Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.
- Я зрозумiв це з ваших грiзних облич, громадяни гарцери, - вiдповiв я. - Та все ж я з вами не попливу.
- Можна й примусити вас. - Вiн гордо випростався. - Або затримаємо вас тут i викличемо мiлiцiю.
Я демонстративно позiхнув на знак зневаги. Мене ображено, i я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якiй пiдставi вони надумали мене звинувачувати.
- Це ви напали на мене, збудили вдосвiта, стали погрожувати. Та вiдступiться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.
Гарцери вiдступили, трохи збентеженi моєю спокiйною поведiнкою.
- Ви вкрали в нас три байдарки... - знову почав вожатий. Я урвав його мову:
- Мене не цiкавлять вашi справи, i я не хочу далi розмовляти з вами. Приводьте мiлiцiю.
Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришiв.
- Збiгайте хто-небудь до Сем'ян i подзвонiть з рибальської контори на пункт МО [Мiнiстерство оборони] в Залевi. А ми тут постережемо цього гостя.
- А може, Яструбе, забрати його в табiр? - спитав найвищий з-помiж них, з темним пушком пiд носом.
Вожатого звали Яструб i, мабуть, вiн мав-таки бойовий характер. Вiн глипнув на мене так, нiби оцiнював мою силу. Але не згодився з пропозицiєю.
- Не варто з ним возитись, - махнув вiн рукою.
Обiзвався хлопець, схожий на дiвчину, - така в нього була нiжна врода.
- Та це чоловiк нiби пристойний. Може, й не вiн украв нашi байдарки?
- Басько, не мели дурниць! - гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Менi дуже сподобалося це прiзвисько, бо цiлком пасувало йому.
- Цей чоловiк не злодiй, - затявся Баська.
- Звiдки ти знаєш? - насупив чоло Яструб.
Той знизав плечима.
- Навiщо йому аж три байдарки?
- Але ж вiн не прилетiв на острiв лiтаком, а приплив якоюсь iз наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очеретi.
Самохода вони не знайшли, а тiльки байдарки, i це збудило в них пiдозру. Я мiг показати, де сховав машину, однак мене смiшила ця ситуацiя i цiкавило, що вони робитимуть далi.
Обiзвався третiй гарцер:
- Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали нашi байдарки.
Яструб усе не хотiв визнати своєї поразки. Вiн наївно спитав мене:
- Ви справдi не крали байдарок?
Я посмiхнувся:
- Нi.
- А як ви опинилися на островi?
- В очеретi мiй моторний човен.
- Чому ви одразу не сказали нам про це?
- Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.
Вiн зсунув на чоло кашкет i почухав потилицю.
- Коли правда, що на Озерищi ватага Чорного Франека з Охоти, то крадiжка байдарок - їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торiк були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Вiдтодi в нас iз ними триває вiйна. Тепер почнеться знову. Треба буде повiдомити про це коменданта табору, змiцнити варту i зробити кiлька розвiдок в околицi, щоб довiдатись, де табiр Чорного Франека.
Баська вголос розмiрковував:
- Я розумiю, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навiщо їх покинули в очеретi бiля цього острова? З якою метою?
Яструб вважався найрозумнiшим. Вiн швидко, не замислюючись, розв'язував найскладнiшi питання.
- Хотiли покепкувати з нас.
Я був iншої думки.
- Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважнiшi, то напевне помiтили б криваву пляму на пiску.
Вони побiгли на те мiсце, що я показав, i знайшли на березi пляму кровi.
- Ой, що це? - зойкнув Баська. - Тепер справдi треба пливти до Сем'ян i дзвонити в мiлiцiю.
- Авжеж, - погодився Яструб. - Тут стався злочин. Убито людину.
Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати слiди на пiску, але, йдучи до берега, самi затоптали їх.
А я? Коли крiзь шум дерев я почув з острова якiсь звуки, менi сяйнула одна думка. I я вже спокiйно пив чай i не зважав на велику пляму кровi.
Яструба неприємно вразила моя байдужiсть. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собi чай.
Вiн пiдiйшов до мене i спитав:
- Ви щось про це знаєте?
- Стiльки, як i ви, друже вожатий. Я приплив сюди пiзно ввечерi. Та пляма вже була.
- Злочин, еге ж?
- Не знаю, чи можна це так назвати, - сказав я обережно.
- Кров. Велика пляма застиглої кровi, - повторював Яструб, невимовно вражений. - Вкрали нашi байдарки, привезли сюди когось i вбили. Як ви гадаєте? Чи не слiд обшукати кущi на островi?