"Отже, треба пiти на хитрощi", - подумав я.
I я раптом зняв ногу з педалi газу.
- Навiщо ви зменшуєте швидкiсть? Що сталося? Щось зiпсувалося? перелякався Чорний Франек.
- Не бiйся, приятелю, - заспокоїв я його. - Це був тiльки перший урок для тих добродiїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через лiс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сiльце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти мiсцевостей, де я дiятиму, й цього разу витримала екзамен. Менi не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лiсова дорога збочить улiво.
Я ще зменшив швидкiсть. У дзеркальцi знову побачив "Вартбург", Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадiв, подумавши, що в мене зiпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув лiворуч, на лiсову дорогу i поїхав зовсiм повiльно, обминаючи товсте корiння, що стирчало з землi. У дзеркальцi побачив: "Вартбург" спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у лiс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навiть, як вони мiркують: "Чому вiн звернув у лiс? Хiба вiн не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що вiн їде не на Буковець, то спокiйно повернемо назад", I ось "Вартбург" Вацека Краватика звернув на лiсову дорогу.
- Ну, тепер я вас провчу! - пробурмотiв я.
Дорога ставала дедалi важча. Вже й зi швидкiстю двадцять кiлометрiв важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокi, наповненi болотом вибоїни. З землi стирчало грубе корiння сосон i грабiв.
Мабуть, я був перший на свiтi водiй, що радiв такiй дорозi. Подумки я вже прикидав, на скiльки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навiть пiвгодини.
- Нiчого не розумiю, - покрутив головою Чорний Франек. - Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту...
Ох, ота моя любов до трiумфiв! Чи я вже нiколи не вилiкуюсь вiд цього? Хвалько! Та все ж не мiг утриматись, щоб не сказати:
- Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мiй самохiд у цiй пригодi вiдiграє не останню роль. Будьте обережнi... - крикнув я.
Лiс раптово скiнчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вiтру водяна гладiнь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врiзався в сушу аж пiд Корчмиськом, звiдки вiв канал до Мiломлина, i далi, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому мiсцi спускався до води, оточеної низькими лiсистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далi, як за п'ятсот метрiв. Водою до Буковця звiдси було кiлометрiв зо два.
А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстiй дорозi на асфальтове шосе, потiм кiлька кiлометрiв до Корчмиська, далi знову по вибоях грунтової дороги кiльканадцять кiлометрiв до села Вепр. I вже звiдти греблею в'їжджали на Буковець.
Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще нi. Так само, як i Бронка з Франеком не розумiли мого маневру. Бо нiхто не здогадувався, що мiй самохiд - амфiбiя.
- I що тепер буде? - занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.
Я спинив машину за кiлька метрiв вiд води. У задньому дзеркальцi було видно, як нас наздоганяв "Вартбург". Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зрадiли, що я сам себе ошукав. Хотiв скоротити дорогу до Буковця i не знав, що лiсова просiка упирається в озеро.
- Здається менi, вони будуть на Буковцi першими, - шепнула Бронка. I, немов щоб утiшити мене, додала: - Та все одно було дуже здорово. Нiколи не забуду цiєї шаленої їзди.
- Так, це чудова машина, - сказав Франек iз щирим захватом.
Я непомiтно всмiхнувся:
- Тримайтеся.
Зачекав, поки "Вартбург" пiд'їде ближче. Потiм вихилився з вiкна, повернувшись обличчям до "Вартбурга". Весело, наче на прогулянцi, помахав рукою Вацековi та Бороданевi.
Увiмкнув першу швидкiсть, додав газу i водночас вiдпустив зчеплення.
Мiй самохiд скочив уперед, мов пiдострожений рисак.
- Ой! - зойкнула перелякана Бронка.
Нi, цього нiхто не сподiвався. Самохiд в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився пiд водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохiд поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга бiлої пiни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лiсовою просiкою лишався усе далi й далi позаду.
Я бачив у дзеркальце, що "Вартбург" спинився за метр вiд води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань i Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потiм вони швидко повернули назад.
- Ви чудовий! - сказала Бронка, отямившись вiд подиву.
- Такого я ще не бачив, - сказав Чорний Франек. - Це понад людське уявлення... От якби мої хлопцi побачили...
- Ви чудовий! - повторила Бронка.
- Це не я. Це мiй автомобiль, - сказав я скромно.
Посипалося багато запитань. Звiдки в мене такий автомобiль? Якi пригоди я пережив з ним?
- Чи ти втрапиш на те мiсце, де колись був ваш табiр? - спитав я Чорного Франека. - Не забувай, що в нас буде в запасi щонайбiльше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потiм сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрiбно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.
- Чверть години? Вистачить i п'яти хвилин, - запевнив Чорний Франек.
Коли ведеш самохiд по водi - навiть з найбiльшою швидкiстю - не потрiбно стiльки уваги, як пiд час їзди по землi. Отже, я мiг розповiсти Бронцi й Франековi iсторiю моєї машини.
Я згадав хвилину, коли несподiвано одержав вiд адвоката повiдомлення, що мiй покiйний дядько Громiлло, вiдомий у нашiй родинi як дивак i запальний винахiдник, зоставив менi в спадок у Краковi цегляний гараж i автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сiвши за кермо, я вирiшив позбутися його. Лише пiд час продажу я зрозумiв, що вiн є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав iсторiю автомобiля, довiдався про iталiйця, який, їдучи до Закопаного автомобiлем "Феррарi-410", розбився на небезпечному поворотi. Мiй дядько купив те, що вцiлiло вiд автомобiля, тобто мотор i коробку швидкостей. Вiн зробив кузов, i так з'явилося на свiт оце чудовисько, "схрещення човна з тачкою", - як казали недобрi язики. Проте автомобiль був чудовий, я пережив iз ним багато захоплюючих пригод.