- Я маю намiр провести вiдпустку на пiвнiчному березi Озерища.
- Он як, - вiн на мить замовк, а потiм, прощаючися зi мною, додав:
- Хай щастить. Але застерiгаю, ви взялися за важку роботу.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
На тому березi. Дiвчина з косою. Нiхто нiчого не знає про
Капiтана Немо. Дивний чоловiк з важкий мiшком. Що сказав
менi Проповiдник. Кумедник подарунок. Пiдозра. Кожен шукав
самотностi. Я вiдвiдую Озерище. Що я вiдкрив на острiвцях.
Я не люблю без потреби демонструвати незвичайнi властивостi мого самохода. Вiн може розвивати швидкiсть понад двiстi кiлометрiв на годину, до речi, менi вже траплялося їхати з такою великою швидкiстю. Звичайно ж я подорожую не швидше за iнших.
Я звик, що, побачивши мою машину, всi смiються, а потiм, коли вона розвиває незвичайну швидкiсть, починають мене розпитувати i просять показати мотор i розповiсти iсторiю машини. I я повинен розповiдати про мого дядька Громiлла, шановного винахiдника, який купив розбиту пiд Закопаним автомашину "Феррарi-410" i приладнав до неї кузов, що його сам придумав i зробив. Стiльки разiв переповiдав я ту iсторiю, що вважаю за краще їздити повiльно i не викликати зливи запитань на свою голову.
А крiм того, шукачевi пригод краще не виявляти усiх своїх можливостей вiдразу. Не з однiєї небезпечної пригоди я вийшов цiлим тiльки завдяки тому, що моїм ворогам мiй самохiд здавався старою, смiшною, чудернацькою машиною, швидкiсть якої не сягає понад шiстдесят кiлометрiв на годину.
Пором на Озерищi лагодили надто довго, i я подумав, що марную тут забагато часу. Мiй самохiд чудово плавав по водi. Але я не хотiв виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та iнших туристiв. Тому я завернув перед закусочною i, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в лiс. Потiм збочив у першу просiку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввiмкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березi. Через десять хвилин я вже був на дорозi, яка вела до порома.
I тодi доля нiби помстилася менi за нетерплячiсть - величезний вухналь iз кiнської пiдкови встромився в шину самохода й пробив камеру.
Я зробив те, що роблять усi водiї в таких випадках. Спинився, пiдняв домкратом автомобiль i зняв колесо з пробитою камерою.
У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшукiв Чоловiка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться менi опинятись.
Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя i став залiплювати дiрку в камерi. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозi знялася хмара куряви, i обiч мене промчали двi легковi автомашини: пана Анатоля i його приятеля. Я встиг побачити здивованi обличчя обох добродiїв, якi натрапили на мене за три кiлометри вiд порома, хоч я ним не переправлявся.
Згодом проїхала вантажiвка з ватагою Чорного Франека. Пiдлiтки, помiтивши мене, теж украй здивувалися.
Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на пiвнiч Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
Я саме скiнчив надувати шину, коли пiд'їхала дiвчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не змiг умовити її приєднатися до його ватаги.
Спинившись поряд з моєю автомашиною, дiвчина зiскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчi я помiтив пiдозру.
- Як ви тут опинилися? - спитала вона. - Адже не перепливли поромом?
- Перелетiв, - замахав я руками. - Моя машина лiтає в повiтрi.
Дiвчина похитала головою.
- Вона таки справдi дуже дивна. Але швидше схожа на човен, анiж на лiтак. I куди ви прямуєте цiєю машиною? На риболовлю, на вiдпочинок?
Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно вiдповiдати не збирався.
- А ви? - спитав. - На вiдпочинок? На дачу?
Вона знизала плечима.
- Їду додому. До батькiв. Я мiсцева. Наша садиба неподалiк звiдси. А я цього року закiнчила середню школу в Iлавi, а потiм складала у Варшавi екзамени до вузу. Склала i тепер повертаюся до батькiв на канiкули.
- А куди ви вступали?
- Ой, ви страшенно цiкавi. А на моє запитання так i не вiдповiли.
- Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навiщо ви пiдсiли до них? Менi здавалося, що вас зовсiм не цiкавить їхнє товариство.
Вона весело засмiялася.
- Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотiла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. I я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересiла до них, а хотiла дiзнатися, куди їде ця ватага.
- А той Капiтан Немо? Ви чули про нього?
Дiвчина знову заперечливо похитала головою.
- Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капiтана Немо нiколи не чула. Крiм того, що в книзi Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капiтан Немо.
- А проте всi бачили глiсер з такою назвою на борту.
- Гарний глiсер, - мовила захоплено дiвчина. - В нього спереду скло й маленька кабiнка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озерi.
- Глiсер "Капiтан Немо" iснує, - зауважив я. - То, може, i якийсь Капiтан Немо є над Озерищем?
- Напевно, приїхав вiдпочивати, - мiркувала вона вголос. - А може, недавно тут оселився? Вiдтодi, як пiшла вчитись до Iлави, я десять мiсяцiв на рiк живу в iнтернатi, вдома буваю тiльки в недiлю, на свята й на канiкулах. Як приїду додому, запитаю у батькiв про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь бiля Озерища, то, може, ми ще зустрiнемося, i тодi я зможу бiльше розповiсти вам про нього. У моїх батькiв є човен, я часто плаваю ним по озерi. I хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрiтися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитеся.
Я безпорадно розвiв руками.
- Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озернiй.
- Ви вже тут бували?
- Нi. Мiсцевiсть знаю тiльки по картi i з опису в путiвнику.
- Ви рибалка?
- Теж нi. Я люблю самотнiсть i хочу тут знайти її.
- А я вам заважаю, - пiдхопила вона. Сказала: - До побачення, - скочила на велосипед i поїхала.
Через кiлька десяткiв метрiв звернула з дороги в лiс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орiєнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зi школи додому.