Я згідливо кивнув і доброзичливо всміхнувся «досвідченому туристові». Звичайно такі люди дуже набридають, але для природи вони зовсім нешкідливі. Ще не бувало, щоб такий педантичний і акуратний турист не закопав після себе бляшанку з-під консервів чи не загасив вогнища.
Пан Анатоль — так називали його дружина й приятелі, — посадив свій гурточок до сусіднього столу і став пригощати напоєм із свого термоса. А що я прихильно сприйняв його слова, то й переді мною він поставив пластмасову чашечку з чаєм.
— Це, мабуть, ваша машина стоїть біля закусочної? — ввічливо спитав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — Ви, певно, самі зробили її, еге ж? Відразу видно, що в неї мотор від мотоцикла. Швидкість її, мабуть, дуже невелика, та все ж це четверо коліс, і на рибку з'їздити можна.
Я не заперечував. Нехай собі думає, що він знавець моторів. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.
Від дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сімнадцятирічна дівчина, яка під'їхала до закусочної на велосипеді. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив'язана пошарпана валізка. Скидалося на те, що дівчина вперше в житті вирушила на відпочинок сама.
Її появу привітало ревіння підлітків, що пили пиво.
— О, нова лялечка! — загули вони. — Дівчинко, йди до нас, пристань до веселої компанії. З нами не пропадеш, лялечко! Іди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.
Губи в дівчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурніло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тільки й були вільні місця.
— Можна? — спитала вона.
І коли я ствердно кивнув, сіла на краєчок стільця. З перевішеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорнені в тонкий папір, розклала сніданок на столі й підійшла до буфету замовити щось пити.
Компанія підлітків усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дівчину до свого столу. Вона не зважала на зачіпки, взяла в буфетниці пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.
— Це ваші знайомі? — спитав я. Вона здивовано глянула на мене:
— Я взагалі їх не знаю.
Я хотів спитати, з якого міста вона приїхала, та в цю мить з-за столу підлітків звівся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.
Він підійшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишені брудних джинсів.
— Чому ти нас не слухаєшся, лялечко? — спитав він, схилившись до дівчини. — Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.
— Мені не потрібне ваше товариство, — буркнула дівчина. Чорний Франек випростався, ніби його хтось штрикнув у спину.
— Тільки не приндись! — гаркнув він. — Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?
— Не чула, — відрубала вона. Він скрушно похитав головою.
— Значить, не читаєш газет, неосвічена ти людина. Бо в «Експресі» вміщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Ніби через нас немає спокою у всьому районі. Оце ж я і є Чорний Франек, відбув один рік виправної колонії, — повідомив він так гордо, мов солдат про бойові нагороди.
Дівчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.
Гарна руда дівчина в червоній, як вогонь, кофточці, не-вдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула:
— Дай їй спокій! Хіба ти не бачиш, що це провінційна гуска?
Хлопець засміявся, за ним зареготала вся ватага.
— То ти провінційна гуска? Але тепер ти вже знаєш, хто я такий. І якщо я ввічливо запрошую, то треба слухатись. Ну, гайда! — крикнув він і міцно вхопив дівчину за плече.
Я підвівся з-за столу.
— Стривай, хлопче. Іди на своє місце і дай дівчині спокій.
Чорний Франек почервонів з гніву. В закусочній запала така тиша, що я почув шепіт дружини пана Анатоля:
— Благаю вас, не втручайтеся. То ж розбишаки.
Пан Анатоль безпорадно озирнувся. Видно було, що йому кортить дати волю своїй звичці всіх повчати. І випала ж дуже слушна нагода. Але, побачивши понурі, вперті обличчя, мабуть, злякався.
Він повернувся до мене спиною, немов підкреслював, що ні у віщо не втручається.
«Боягуз», — зневажливо подумав я. І відразу ж вся моя симпатія до нього і поблажливість до його повчань розтанули.
А дівчина? Я помітив, що вона трохи зблідла. Потім глянула на мене, кинула погляд на Чорного Франека. І раптом зробила щось таке, що мене безмежно здивувало. Підвелася з-за столу й сказала хлопцеві:
— Зрештою, я можу підсісти до вас. Мені навіть цікаво, що ви за компанія.
І пішла до їхнього столу, а вся ватага привітала її диким вереском. Чорний Франек зневажливо скривився і, йдучи за дівчиною, кинув у мій бік:
— Ну, й чого ви втручаєтесь, старигане? Я почервонів.