— То, може, це дроворуби палять вогнище?
— У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, — відповіла Марта.
Мов загіпнотизовані, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалі непомітніше на тлі вечірнього неба. Нам треба було пересвідчитися, хто сидить у гущавині біля вогнища.
Місце, звідки здіймався дим, відділяла від нас не тільки затока озера, а й смуга очерету, боліт, а далі кущів лози. Наша флотилія легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такі місця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безліччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
— Треба підійти з іншого боку. Біндуга простягається аж до води і лежить на твердому грунті, — порадила Марта. — Тільки, може, з того боку вони поставили вартового.
Доводилось ризикувати. Флотилія перепливла затоку і попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий півострів, що закінчувався перешийком. За ним виднілася велика купина з деревами, яка була ніби продовженням півострова. З висоти пташиного лету півострів мав, певно, форму літери «і», й купина була наче крапкою над тим «і».
Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотіти. Та все ж величезні чорні чаплі стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесі озера виріс перед нами малий зелений острів. А,, далі був великий півострів, де червоніли цегляні будинки Єжвалда.
Болото й очерет раптом скінчились. Сухий піщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезні балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубані стовбури. З озера стирчали оббиті бляхою палі, до яких прив'язували вже готові плоти.
На території біндуги зрідка росли кущі; заховавшись у них, вартовий чудово міг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слід випливати на відкритий простір. Флотилія в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колін, і вибрели на берег.
В кущах зробили нараду.
— Хто вміє добре скрадатись? Тільки, будь ласка, кажіть правду. Від цього все залежить, — сказав я пошепки.
Виявилося, що всі вважали себе чемпіонами в цій справі.
— Хтось повинен стерегти самохід, човен і байдарку, — тихо пояснював я. — Лишишся ти, Басько, і якщо ватага спробує підібратись до тебе, натисни клаксон, зрозуміло?
Дим уже не здіймався в небо. Може, у вогнище підкинули сухого гілля. А може, це сутінки, що дедалі густішали, сповивали все довкола чорним покривалом.
— Пам'ятайте, — попереджав я хлопців і Марту, — підходимо до вогнища тільки на таку відстань, щоб можна роздивитися, хто біля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, відразу вертаймо назад. Потім пливемо до Єжвалда, де, як видно на карті, є пошта й телефон. Дзвонимо в міліцію, і на цьому наше завдання закінчується. Хоч би там Що, ми не повинні зчиняти бійку. Якщо нас помітять, тікаймо До наших кораблів.
Пригнувшись до землі, майже рачки, ми влізли в густі кущі.
Я вів розвідку краєм лісу й біндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно він був далеко праворуч від нас, звідки міг стежити за озером. Тут, на межі лісу й біндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помітить нас.
Між кущами сутеніло, на заході небо стало темно-червоне. Ожили комарі і з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрібне птаство шукало вже притулку між гіллям кущів і, лякавшись нас, випурхувало звідти, шелестіло листям і лопотіло крильми.
Ось ми відчули запах диму, а потім смачний дух печеної картоплі. Ми стали ще обережніші. Що далі від берега, то більше було сухого моху й заростів, і вони лунко хрускотіли в нас під ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
І зненацька, з-за стіни кущів, до нас долинули голоси:
— Роман гніватиметься, що ми розпалили вогнище. Мільтони тільки на те й чекають…
— А що? З голоду сконати? Він, певно, вже взяв гроші, купив хліба й ковбаси в крамниці в Сем'янах. Наївся сам і не поспішає щось принести нам.
— Добра картопля. Найсмачніша та, що трохи підгоріла. Хочеш оцю, просто з жару?
— Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кілька пляшок?
— Треба вимітатися звідси. Найкраще автостопом до Гіжи-цька. Отам життя! Повно знайомих хлопців, багато туристів. Тут нас уже винюхали.
— Минулого літа легше жилося. А цього року встряв Капітан Немо. Це через нього всі прикрощі. Коли біля порома одержали від нього записку, а потім я побачив його глісер, то зразу подумав, що буде казна-як.
— Той Немо — дівчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тікати звідси від дівчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
— Ти бачив, як вона закидає спінінг? А глісер…
— Мотор у глісера можна зіпсувати.
За нашими спинами почулося тупотіння і голосно зашелестіло листя. Хтось, не криючись, біг сюди. Біг просто на нас.
— Лягайте! — шепнув я.
Ми сховалися під кущами, втислися під гілки. Тупотіння наближалося, ось воно вже за мною, вже біля мене. Я впізнав Лисячу Шкурку.
— Хто там? Хто там? — почули ми голоси хлопчаків із ватаги.