Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.
Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким грузовик з написом «Музей в Е.» тікав від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.
Пам'ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.
Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там грузовик звертав на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в'їзду в містечко багатотонний грузовик з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій грузовика трохи з'їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив грузовика. Мабуть, поїхав. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.
Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про грузовик з написом «Музей в Е.». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квід-зин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.
Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Грузовик не поїхав до Німеччини, а затонув у якомусь озері.
Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.
Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили грузовика і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…
Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили грузовика, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.
Але де саме це сталося?
Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матитн і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?
Мовчала розкладена переді мною карта, порізана червоними та жовтими нитками доріг і шосе.
Вивчати справу далі слід було вже на місці, біля Озерища.
Для цього я й пішов у Міністерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
На письмовому столі в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому — Бурштинову Венеру. Директор саме скінчив читати повідомлення, яке міліція додала до старовинної фігурки.
— Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, — мовив директор Марчак.
— Я прийшов у справі зниклих колекцій музею в Е. Він розвів руками.
— Мене тішить, що частина тих колекцій мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча міліції не пощастило встановити, де саме лежить затонулий грузовик.
— Гадаю, в Озерищі, — вихопилося в мене.
— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяг-лися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?
— Слід розпочати пошуки…
— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому бай-дарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулого грузовика? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.