— А якщо ні?.. — спитав я тихо. — А якщо ні?
— Що «ні»? — поцікавився міліціонер.
— А якщо це не ви, а саме я здобуду скарби?
Він поглянув на мене, мов на божевільного. Побачив я подив і в очах своїх молодих друзів.
Я зірвався з трави, схопив міліціонера за руку.
— Ходімо! Та швидко. Ми повинні знайти скарб, — сказав я гарячково. — Біжімо до озера, бо за хвилину може бути пізно! Другий варіант! — вигукнув я. — Невже ви не розумієте, що на яхті ви нічого не знайдете? Я певний, що перелякані появою аквалангіста, вони вдалися до другого варіанту втечі. На яхті немає скарбів. Швидше! За мною! — закричав я й побіг до затоки.
Гілля кущів і молодих дерев било мене по обличчі. Раз у раз я перечіплювався об коріння і провалювався в якісь ями. Але не відчував подряпин. Навіть не бачив, чи біжать за мною друзі. І тільки на зарослій травою дорозі, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвідомивши, що без міліціонера я небагато зроблю в таборі пана Анатоля.
А Орнітолог — бо так я й надалі його називатиму — і мої молоді друзі все ще не розуміли, чого я помчав до затоки. Однак вони бігли слідом, бо в моєму голосі було щось таке, що змушувало їх бігти.
Ми майже одночасно вибігли з ліска між автомашини пана Анатоля і пана Казика.
Я окинув поглядом увесь їхній табір. Намети були вже згорнені. Дружини лицарів спінінгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловіки прив'язували ременями свій човен на причепі.
Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.
— Що сталося? Чого вам треба? — грізно спитав пан Ана-толь.
Тільки пан Казик зрадів, угледівши Марту.
— Ви знаєте, скільки лящів я спіймав? Щонайменше два кілограми.
— Замовкни, Казику! — гримнув на нього Анатоль. — Не думай, що ти рибалка.
— Ви вже від'їжджаєте? — хрипко спитав я.
— Так, — поквапливо відповів пан Казик. — Бо Анатоль каже, що тут риба не клює. Ми їдемо на Нідське озеро.
— Ти забагато говориш, Казику, — буркнув Анатоль. — Цього пана не повинно обходити, куди ми їдемо.
Я похитав головою.
— Мене цікавить лише, де ви домовились зустрітися з Вацеком Краватиком.
Запала тиша. Пан Анатоль ще грізніше нахмурив лоба. Пан Казик дивився на мене здивовано.
— Ми не домовлялися зустрітись, — промовив він несміло.
Пан Анатоль узявся руками в боки й, виставивши вперед праву ногу, став навпроти мене, наче вождь, який уже послав своє військо в битву.
— Замовкни, Казику! — гримнув він на приятеля. — Не втручайся! Це моя справа. Тільки моя, — підкреслив він. — Я можу зустрічатися з ким хочу й де хочу, а вас це зовсім не обходить.
Я показав рукою на пакунки й клумаки з постіллю, що лежали на траві.
— Який з цих клумаків належить Краватикові?
Лише тепер мої друзі зрозуміли, що означає другий варіант. З гурту молоді вийшов Орнітолог. Він вийняв з кишені своє службове посвідчення.
Пан Казик спитав приятеля:
— Ти справді умовився зустрітись з Краватиком?
— То ніякий не Краватик, — накинувся на нього пан Анатоль. — То князь спінінгу, ти, рибальська дрібното. А ви, — звернувся він до Марти, — фальшива королева. Це неможливо, щоб така молода дівчина змогла зловити вудкою тридцятивосьмикілограмового сома.
— А ви знаєте юридичні закони? — спитав Орнітолог, підсунувши йому під ніс міліцейське посвідчення.
— Я поважаю правила й закон, — гордо випростався пан Анатоль.
— Ви знаєте, яка кара чекає того, хто допомагає приховувати злочин? Ви знаєте, що в отих клумаках, які залишив вам Вацек Краватик?
— Ні… — збентежився пан Анатоль. — Він теж хоче ловити рибу на Нідському озері. Але яхтою туди важко добратися. Тому він вирішив залишити яхту в Ілаві й доїхати до Нідського озера автобусом. Ми забрали в нього два клумаки з речами, щоб він не носився з ними.
— У нього є автомашина в Сем'янах, — втрутився я.
— Так? — здивувався пан Анатоль. І в нього виникла підозра.
— Які це клумаки? Будь ласка, розпакуйте їх, — коротко, але категорично розпорядився Орнітолог.
Пан Анатоль показав на човен на причепі.
— Вони там, — сказав він покірно. — Два великі й важкі пакунки.
За мить клумаки вже лежали на траві перед нами. Незважаючи на підозру, пан Анатоль усе ще сумнівався.
— Але пан Вацек зовсім не злочинець, — бурмотів він.
Він перестав бурмотіти й ремствувати, коли ми розв'язали шнурки, і з товстих ковдр, якими, здавалося, були обмотані постіль та гумові матраци, висипалися прегарне бурштинове намисто, браслети, більше десятка предметів, зроблених із золота. У другій ковдрі був старовинний золотий сервіз, яким до війни пишався музей в Е.
— Звідки… він усе це… виловив? — простогнав пан Ана-толь.
— З озера, — відповів я.
— Спінінгом? — наївно спитав пан Анатоль.
Я запам'ятав гучний регіт, яким привітали ми слова лицаря спінінгу.