– Кілька величезних судаків і здоровенного сома.
– Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
– Ви вже користувалися нею?
– Я не був у небезпеці. Він з полегкістю зітхнув.
– Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мій інструмент тільки для тих випадків, коли людина опиниться у справжній небезпеці. В іншій ситуації ним не слід користатися.
Ми добралися до піщаного мису. Чаплі, що тут гуляли, знялися в повітря і, важко вимахуючи крильми, полетіли до Чаплинця.
Дивний чоловік якусь мить стежив за їхнім летом, а потім сказав:
– На Чаплинці є заповідник. На східному боці в очереті чаплі мають гнізда і вирощують потомство. Їм треба жити спокійно, а вчора ввечері туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, – чудове створіння. Я не люблю ні собак, ні котів, але захоплююсь птахами. Для мене вони – символ свободи, привільного життя.
– Там ночувала ватага Чорного Франека, – перехопив я, боячись, що він знову дасть волю своєму красномовству і виголосить довгу промову про птахів.
– Ватага Чорного Франека? – здивувався він. – А ви не знаєте, як їх викурити звідсіля?
«Ще один противник ватаги Чорного Франека», – подумав я.
У мене промайнула думка, що капітан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв підводні подорожі. То, може, цей добродій і є Капітан Немо?
На озері показалася біла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
– Ті люди з яхти, – озвався раптом Проповідник, – шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помітив її, плаваючи серед цих островів і заток. Тоді я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночі на Чаплинці. Та, мабуть, хтось їх повідомив про це, бо пливуть вони саме туди.
– На Чаплинці зараз немає тієї ватаги. Я плив попід берегом і нікого там не бачив, – сказав я.
– Може, вони вдосвіта попливли деінде? – мовив дивний чоловік. У мене ледве не зірвалося з язика: «Чи ви не Капітан Нємо?» Але я почув гомін – з боку Липового й Лугового островів випливав сірий глісер Капітана Немо. Він мчав на найбільшій швидкості, блискавично випередив яхту Вацека Краватика і за кілька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповідник – не Капітан Немо.
– Хто ви такий, у лиха? – вирвалось у мене. – І що ви тут робите?
Його здивувало моє запитання.
– Вибачте, – сказав він чемно, – але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
– Звичайно, ні.
– То чому ж ви питаєте, що я тут роблю і хто я такий? Я вас не запитував про це. А міг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить і плаває. Однак я не зробив цього з увічливості. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, і роблю те, що мені подобається. Задовольняє вас моя відповідь?
– Цілком, – скрушно відповів я.
Після такої розмови я подумав, що найкраще мені сісти в самохід і попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродій розпалив мою цікавість, та й місце, де ми сиділи, було незвичайно гарне. Уявіть собі довгастий півострів з високими деревами вздовж берега, що врізається в широкий простір озера. Його ще більше видовжує піщана коса, через яку перекочуються зеленаві хвилі. На півострові росте соковита трава і за кільканадцять метрів від берега починається густий, молодий ліс – сосни й берези. Омріяне місце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку – на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого – на Чаплиний острів.
Я подумав було, чи не перевезти мені свої речі у цей чарівний куточок, але мене випередив Проповідник.
– Я тут ночуватиму, – сказав він і додав: – Ви, здається, живете на тому березі, тож тут я почую голос дудки.
– Не думаю, що буде така потреба. Досі я сам якось умів зарадити собі, – сухо відповів я.
Таємничість цього чоловіка починала мене дратувати. Я б не хотів підозрювати кожного аквалангіста в тому, що він шукає затонулі скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподіватись знайти грузовик. Цей мій знайомий не тільки заради спорту мандрував по дні озера. Може, він був помічником Чоловіка з рубцем?
Я сказав «до побачення» і відплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мілині, що оточувала острів, стояла біла яхта Вацека Краватика. Я плив повільно, тримаючи біля очей бінокль, і тому добре бачив не тільки яхту, але й постаті на палубі.
Спочатку я впізнав білу жінку, а потім Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мілині до берега. «Чого вони там шукають?» – подумалось мені.