– Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?
– Я вважаю, що дарма він стукнув олов'яною кулькою Чорного Франека. А якби поцілив в око?
– Капітан Немо не промахнеться. А крім того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетників? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капітана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?
– Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слід боротися його засобами. І друге. Навіщо він забрав одяг? Узяв би ножі та й годі. Мені неприємна та ватага, але ж хлопці сидять зараз скоцюрблені з холоду, і їх кусають комарі!
Не знаю, чи я зміг її переконати. Якийсь час вона сиділа замислена, може, обдумуючи вчинки Капітана Немо. А я помив сковороду в озері, потім запалив люльку і сів перед наметом.
– Мою історію з перснем, – знову почала дівчина, – ви визнали не гідною уваги. Сьогодні ви сказали мені, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливішу справу. То навіщо ж ви вистежували Чорного Франека і так хотіли знайти його табір?
Мені сподобалась її проникливість. Я всміхнувся і подумав, що, напевно, не станеться нічого поганого, коли я розповім їй про зустріч Вацека Краватика з Чорним Франеком.
– Фй-ю-у! – свиснула вона протягло, дуже заінтригована. – їм так потрібна та карта? Ладні за неї заплатити?
А потім, уважно поглянувши на мене, мовила:
– Розумію, ви не хочете сказати мені, де розташований табір Чорного Франека. Та чи не варто розповісти про це Капітанові Немо? Адже ви припускаєте, що й він вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табір. Хоча він потім вирішив урятувати з скрутного становища тих двох чоловіків і, може, втратив єдину нагоду знайти табір.
– Еге ж, – знизав я плечима. – Охоче розповім йому, де табір. Але як з ним зв'язатися?
Марта подивилася загадково.
– Коли я йшла до вас… – почала вона пошепки, щоб ще більше підкреслити таємничість справи. – А щоб ви знали, сьогодні я не взяла човна, а прийшла сюди пішки, берегом озера, майже чотири кілометри…
– Ну, кажіть швидше, – роздратувався я.
– Заждіть хвилинку, зараз про все дізнаєтесь. Ідучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за півкілометра звідси, на березі озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому від дощу. Отож у цьому дуплі лежав… мокрий одяг Капітана Немо.
– Що таке?! – підхопився я з землі. – Це чудова нагода. Ми можемо зустріти там Капітана Немо.
– Не підемо ж ми туди й не будемо чекати, коли він повернеться по своє вбрання. Адже невідомо, коли він туди прийде. Я гадаю, найкраще напишімо до нього листи. Ви – з повідомленням про табір Чорного Франека. А я – освідчення в коханні.
– Я напишу, що хотів би зустрітися з ним і порозмовляти.
– Про що? – зацікавилась вона.
– Він, певне, міг би допомогти мені в одній справі. Вона махнула рукою.
– Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Капітан Немо.
В самоході в мене була течка з поштовим папером і олівцями. Один комплект – поштовий папір і конверт – я дав Марті, а сам Почав шкрябати на другому.
«Шановний Капітане Немо!
Я стежив за вашими, сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не всі Ваші вчинки я схвалюю, все ж розумію, яка ваша мета. Я прибув сюди з певною місією, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви захочете зустрітися зі мною у призначений вами час і в зручному для вас місці. Я живу в наметі за п'ятсот метрів від трухлявого дуба, де ви знайдете цього листа. Маю автомобіль-амфібію, по ньому ви зможете мене впізнати.
P. S.Табір Чорного Франека міститься на маленькому острові біля Чаплинця».
Я заклеїв листа і ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освідчення в коханні. Нарешті й вона заклеїла конверта.
– Ходімо! – сказала дівчина, встаючи з трави. – Мені вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозі. Ви проведете мене?
Вона взяла свою складану вудку, й ми пішли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас міркував, як Капітан Немо реагуватиме на наші листи.
Ще я думав, навіщо саме в тому трухлявому дубі він залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже він десь, мабуть, живе?
Дупло було глибоке. Капітан Немо застромив у нього палиці і, наче на вішалці в шафі, сушив у дубі своє мокре рибальське вбрання.
Ми поклали листи в кишеню куртки, а потім я попрощався з Мартою і пішов до свого табору. Хотів трохи заснути, відпочити перед походом, запланованим на сьогоднішню ніч.
На озері в червоному світлі призахідного сонця голосно кричали чайки, ніби сварилися за вечерю. Над берегом низько літали ластівки, збиралося на дощ.
Повертаючись до намету, я все поглядав на той бік озера. Чому немає Чоловіка з рубцем? Невже всі мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закінчиться для мене поразкою?