– Ой боже, ловить рибу, а ми байдикуємо, – бідкався лицар спінінгу.
Він помчав квапити дружину й своїх приятелів, щоб мерщій готували сніданок. Його мучила думка, що князь спінінгу за мить спіймає величезну рибину, а він, скромний лицар рибальства, зі своїми рибальськими снастями ще навіть не рушив до бою.
О дев'ятій загурчав мотор рибальського човна, й припливла Марта. Вона й цього разу мала з собою складані вудлища, навіть спінінг.
– Батьки не хочуть, щоб я працювала з ними в полі, – пояснила вона. – Вважають, що я повинна мати канікули і перед початком навчання якнайбільше перебувати на свіжому повітрі й на сонці. Звеліли мені ловити рибу. Ви попливете зі мною?
– А куди?
– Туди, де ота яхта. На мис Судака.
Почувши цю назву, пан Анатоль так підскочив, що молоко, яке він саме пив, вилилось йому на штани.
– То оце там мис Судака? Неймовірно. Я нічого про це не знав. Князь спінінгу колись казав, що ловитиме на мисі Судака. Казику, кінчай снідати! Зараз же попливемо туди ловити судаків. Мишко, – крикнув жінці, – готуй сковороду й олію! На обід з'їмо судака.
Марта спитала мене пошепки:
– Ви вже одержали відповідь від Капітана Немо?
– Ні.
– Я теж ні. У листі я просила, щоб він поклав відповідь у дупло того самого дуба. Щойно була там, однак листа не знайшла. Дупло порожнє. Але свій одяг Немо забрав.
– Вночі він таке виробляв! А взагалі це, мабуть, великий нечема.
Я розповів їй про нічні пригоди на острові Чорного Франека.
– Чудовий! Чудовий!.. – захоплено шепотіла вона. – Ви помилились, він не мстивий. Віддав хлопцям їхній одяг. І вас визволив з полону…
– Але спершу мене в той полон запроторив, – буркнув я. Вона щиро обурилась:
– Ви заздрісний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.
– А чому він усе мовчить?
– Може, має якусь поважну причину для цього. Зате мені радісно, що ви все-таки попливли вночі до табору Чорного Франека по мій перстень.
– Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.
– І вивідали?
– Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.
– І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?
– Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?
– Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати., У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… – вона зневажливо пирхнула.
– Хай йому біс, – буркнув я. – Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?
Вона знизала плечима.
– Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янів, ніколи не буде доброго врожаю.
Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?
Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.
– Попливемо? – запропонувала мені Марта.
Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.
Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.
Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князеві спінінгу.
– Ви справді закидаєте чудово, – сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.
Той зневажливо махнув рукою:
– Закидай, як хочеш, не бере на блешню.
– Може, треба ближче до очерету? – порадив пан Анатоль.
Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.
– Мені здається, сьогодні буде дощ, – сказав я.
– О, це ви? – всміхнулась вона.
Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:
– А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу? Марта захихотіла.
– Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.
Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.