– Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?
– По рибу, – відповіла Марта.
– Ненавиджу рибалок, – вибухнула Едіта. – Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? – звернулася вона до мене.
– Я не вмію.
– А вудки везете, – зауважив Бородань.
– Це мої вудки, – сказала Марта.
– А на що ви ловите? – глузливо спитав Бородань.
– На заклинання, – засміялася дівчина. Навіть князь спінінгу зацікавився.
– І багато ви спіймали на заклинання? – спитав він.
– Ви сьогодні зранку третій, – відповіла вона. Бородань скривився.
– Старий дотеп.
– А яке ж то заклинання? – поцікавився Вацек Краватик.
– На різні породи риб різні заклинання, – пояснила Марта. – Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
– Я знаю, а риба не ловиться, – буркнув Вацек. – Я вже годину закидаю цю бляху, і все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
– Іноді. Це залежить від місця, часу й погоди.
– А що б ви ловили на нашому місці?
– Окунів.
– Тут? Окунів? – Бородань стукнув себе пальцем по лобі.
– Не тут. А там далі. З того боку півострова. Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобі.
– Прокажіть сьогодні багато заклинань. Тут водяться судаки.
– Авжеж. Тут слід ловити судаків, – поважно кивнув головою Вацек Краватик. – Повірте мені, я на цьому розуміюсь. Торік я здобув срібну медаль. Дехто називає мене князем спінінгу.
– Я знаю про це, ваша княжа світлість, – зробила реверанс дівчина. – А проте ловитиму окунів.
Марта взялася за весла й попливла на той бік півострова.
– Вони дурні, – мовила вона до мене. – Ви добре роздивіться, де кружляють чайки. По цей чи по той бік півострова?
– По цей бік.
– А чому?
– Не знаю.
– Бо тут на поверхню води вистрибує дрібна рибка. А чому вона вистрибує?
– Звідки мені знати?
– Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окуні. А ми на них полюватимемо. На «отченаш».
– Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати «отченаш»?
– «Отченаш» – це така штучка з дроту, – засміялась Марта. – Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосінь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на міцній нитці. Мої брати так ловлять окунів.
Ми підпливли до півострова з другого боку. Марта закинула у воду свій «отченаш», далеченько від берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пісок.
– Окунь сам себе підсікає, – пояснила вона, – тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанці кілька живих пічкурів, їх спіймав батько сьогодні вранці. Спробуймо щастя.
– А чому ви ловите на «отченаш», а не на звичайне довге вудлище?
Вона показала пальцем на небо.
– Хмариться, зараз буде вітер. Він би виштовхнув поплавка на берег.
І справді. За мить я відчув на обличчі легкий, а потім дужчий подмух вітру.
«Вона чарівниця», – подумав я.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Чи Марта індіанець? Таємничий слід. Табір у глибині лісу. Дивний птах ківік. Шахрай чи орнітолог? Де вудка? Розпач. Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс втрат.
Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотіла на його адресу. Я з подивом спостерігав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знімала рибу з гачка, а потім начепила нову принаду. Зубами притримувала за кінчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це булр симпатично й кумедно.
Тільки тепер я помітив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тіло і обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Ідучи, не дивилася під ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти. її манера ходити нагадувала мені ходу індіанців, з відомих описів у пригодницьких книжках про Дикий Захід.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цілком поринала у свою працю, але водночас вона помічала все, що діялося поряд, за її спиною, чи на озері.
– Бачите отого птаха? Подивіться, бо він зараз пірне. Це біло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гніздо в дуплі дерева, під яким ви зараз стоїте.
– Качка на дереві? Я завжди думав, що вони мостять гнізда в очереті або в кущах.
– Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетіла. Це самець. Коли він летить, то чути звук такий, ніби щось дзвенить.
Знову клюнув невеликий окунь. І знову Марта щось незадоволено пробурмотіла.
– Глибше встромлю в землю, – сказала вона. – Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрів понад дном.
Вона міцніше встромила вудлище в берег.
– Ходімо по малину, – запропонувала дівчина. – Я не всиджу на березі. А тут, далі на півострові, майже над самою водою, повно малини.