– Так, мав серйозну справу. Хотів позичити у вас трохи хліба на вечерю. Мені з біса хотілося їсти, а так склалося, що скінчився хліб. Я нікого тут над озером, крім вас, не знаю, тож і вибрався до вас позичати. Але не застав вас і ліг спати голодний. Тільки сьогодні вранці поплив до Сем'ян і купив буханець хліба. Може, вам позичити?
– Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий…
– Я позичу вам.
Він перерізав буханець навпіл. Я був вражений такою доброзичливістю. І взагалі мені хотілось сміятися з себе. Я шукав у його відвідинах чогось таємничого, думав, що він хтозна-чого хотів од мене, а тут маєш – ішлося про шматок хліба.
– Звідки ви знали, де я оселився? – все ще не довіряв я. Кінцем ножа він показав на свій маленький гумовий човник у затінку молодих сосон.
З нього глипнуло блискуче око телеоб'єктива.
– Через цю підзорну трубу видно навіть, як ви на тім боці закурюєте люльку, – пояснив він.
Несподівано обізвалася Марта:
– Я вже знаю. Ви орнітолог.
– Хіба це погано? – здивувався Проповідник.
– Ні…
– Бо ви сказали це так, ніби зробили небезпечне відкриття.
– Це моя вина, – обізвався я. – Сказав їй, що ви проповідник.
– Що?
– Ви мені говорили такі дивні речі… А коли подарували мені свою дудку…
– Вона ще не знадобилася? – вдавано злякався він.
– Минулої ночі ватага Чорного Франека схопила мене на острові, де був її табір. Але я не мав із собою вашої зачарованої дудки й не міг перевірити її дію.
– Той острів далеко звідси?
– Далеченько.
– То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночі я міцно сплю.
– Он як! – обурився я. – Отже, ваша сопілка, свисток чи дудка не зачарована?
– Ні. Але, якщо вам доведеться скрутно, а я буду поблизу, то, почувши її, прибуду на допомогу.
Я зневажливо махнув рукою.
– Мабуть, я сам' дам собі раду. Або мене знову врятує Капітан Немо. Ага, про цього чоловіка. Ви оглядаєте місцевість крізь свою підзорну трубу. Чи не потрапляв у ваше поле зору і цей Капітан Немо?
– Авжеж. Кілька разів бачив його глісер, що мчав по озері. Та більше нічого не можу розповісти про нього. Будь ласка, сідайте. Мені дуже приємно вітати вас обох у себе.
Марта скористалася запрошенням і сіла поруч з орнітологом. Мабуть, була голодна, бо мовчки взяла в нього з руки ножа, відкраяла шматочок хліба й стала їсти.
– Які птахи цікавлять вас? – спитала з повним ротом.
– Усі, – обвів він навколо себе рукою.
– Сьогодні я бачила сіру чаплю.
– Дуже гарний птах. Гніздиться густо в так званих чаплинцях, часто навіть далеко від води. Гнізда мостить на деревах, як і великий баклан. Іноді на чаплинці буває до сотні гнізд.
– Біля мого будинку живе зимородок, – сказала Марта. – Це дивний птах. У вирій він не літає. І людей не боїться. Коли я ловила рибу на березі поблизу нашого дому, він кілька разів сідав мені на вудлище. Як ви думаєте, він шкідник, він живиться рибою?
– Ні. Він ловить рибок не більше семи сантиметрів завдовжки, і дарма дехто вважає його «суперником» рибалки. А він завжди такий поглинений своїм полюванням, що іноді сідає навіть на чиєсь вудлище. Живе він у нірці у високому березі.
– Ви знаєтесь на птахах, – із заздрістю сказала Марта. – Я теж люблю птахів. І трохи цікавлюся ними. Приміром, хотілося б знати, що думають орнітологи про ківіка. Правда, це дуже таємничий птах?
Орнітолог на мить замислився.
– Якщо мова про ківіка і його звички, то серед орнітологів точиться суперечка на цю тему. Одні твердять, що він любить селитися над великими водоймами, інші бачили його навіть у лісових хащах, далеко від води. Гнізда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили ківіка. Характерний його політ і крик: «Ківі-ківі-ківі». Літає він, як ластівка, але наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує і дрібною рибкою. Назва походить саме від його крику.
Марта раптом схопилася з місця.
– Ой лишенько, там зосталася моя вудка й «отченаш»! Ходімо, будь ласка, – і дівчина схопила мене за руку.
Я вклонився Орнітологові.
– Вибачте за несподіване вторгнення. Нам уже треба йти. А надалі, як у вас знову не буде хліба, прошу до мене.
Я ще раз уклонився йому, він і собі кивнув головою. Отак чемно попрощавшись, ми з Мартою вирушили назад через молодий ліс.
– У мене камінь спав із серця, – обізвався я до дівчини, коли ми були вже досить далеко від Орнітолога. – Поведінка цього чоловіка здавалася мені дивною і таємничою, я підозрював його хтозна в чому, а тепер мені все зрозуміле. Він маскується, щоб крадькома спостерігати за птахами й фотографувати їх. Уникає людей, бо люди полохають птаство.
Марта зайшлася голосним сміхом.
– Який же ви смішний! І страшенно наївний. Цей чоловік не орнітолог. Він прикидається орнітологом.