– Що ви кажете? Він так гарно говорив про сіру чаплю, про зимородка, відповів на ваше запитання про ківіка…
– Ба, – захихотіла вона, мов мале чортеня. – Ківік це справді дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.
– Ківік не існує?
– Авжеж. Справжній орнітолог посміявся б із мого запитання. А цей трохи начитався про птахів і говорить про них, як з поганого підручника. Спитала про ківіка, і він одразу ж зрадив себе. Подумав: «А що, коли цей ківік існує, а я про нього не читав?» І почав вигадувати про ківікові звички.
Я тяжко зітхнув.
– Виходить, що цей чоловік сам добра пташка, хай йому біс, навіщо він прикидається орнітологом? І чого шукає над Озерищем?
– А ви? – хитро спитала дівчина.
Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свій «отченаш». Я побачив, що Вацек Краватик ладнається відпливати на яхті. З палуби він давав останні інструкції панові Анатолеві, який рибалив під стіною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрічі Вацека Краватика з Чорним Франеком.
– Ой лихо, де моя вудка?! – зойкнула Марта. Справді, вудлища на березі не було.
– Чи хто з вас не бачив моєї вудки? – закричала Марта в бік яхти.
– Напевно, її схопив якийсь кит і поніс по озері! – гукнув з яхти Бородань.
Почувся гуркіт мотора, і біла яхта повільно, велично відпливла на озеро.
Я подумав про зустріч Чорного Франека з Вацеком Крава-тиком і Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогодні вранці знайшов карту і тепер вручить її Краватикові? Ця карта мене дуже цікавила. Мабуть, це смішно, але все, що діялось над Озерищем, здавалося мені підозрілим.
– Вирушаймо мерщій на Чаплинець, – сказав я Марті.
– Отакої! – обурилась вона. – А моя вудка? Мій чудовий «отченаш»? Хай пропадає?
– Ви знаєте, куди поплив Вацеїс Краватик? Він зустрінеться з Чорним Франеком і за великі гроші одержить від нього рибальську карту, – дратувався я.
– Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?
– Це байдуже, мені треба почути їхню розмову, – наполягав я, дивлячись на яхту, що все віддалялась.
– Навіщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такі місця на озері, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.
Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.
– Мені дуже хочеться поглянути на ту карту, – повторював я. – Я повинен подивитися на ту карту, ви розумієте?
Але для Марти важливіші були її вудлище і «отченаш». Вона ввімкнула мотор і відпливла від берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озері, а потім попливла понад очеретом.
А я бачив, як біла яхта пришвартувалась на мілині поряд з островом. Бородань і Вацек Краватик, мабуть, уже зіскочили на мілину і пішли на зустріч із Чорним Франеком…
Марта знову зробила коло на озері. Пан Анатоль сварився на неї кулаком і кричав:
– Ви своєю моторкою розполохали всю рибу! Дівчина ще раз пропливла вздовж очерету.
– Є! Є! – вигукнула вона і аж підстрибнула з радощів. Вимкнула мотор і вхопила весла.
Вудка пливла по воді. То віддалялася від очерету, то наближалась до нього. Її помітно щось тягло.
– Це велика рибина. Якби тільки не зірвалася, – бідкалась Марта.
Мене зовсім не обходила та рибина. Я сумно дивився на білу яхту біля берегів Чаплинця…
Нарешті Марта підпливла до вудлища, яке плавало на воді. Втягла його в човен і почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дівчина попускала волосінь, а по-тім знову поволі скручувала її.
– Візьміть черпак, – звеліла мені. – Рибина вже коло борту.
Ох, якби зараз у мене під рукою був мій самохід! Але він лишився на березі, а я сидів у човні дівчини, що змагалася з якоюсь великою рибиною. Для мене стократ важливіша була рибальська карта. Ця карта приховувала, певно, якусь таємницю…
– Черпак! Чому ви не взяли черпака, хай йому біс?! – кричала Марта.
Нарешті ми виловили з води окуня. Здоровенна рибина! Скільки живу, не бачив такого окуня. Його темно-зелена спина виблискувала на сонці, а боки мінилися жовтим і зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримів, як ніж.
– Є! Є! Є! – підскакувала в човні дівчина. – Важить, певно, кілограмів зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщі?
– Добродії! – гукнула вона до лицарів спінінгу. – Прошу до мене. Я повинна мати свідків. Заявлю про цю рибину в Спілку. Може, одержу медаль?
Підпливли човником пан Анатоль і пан Казик. Глянули на окуня, що борсався на дні нашого човна, і їхні обличчя посіріли від заздрощів.
– Гарна рибина, – буркнув пан Анатоль. – Та рекорду ви, мабуть, не побили. Абсолютний рекорд Польщі становить для окуня один кілограм вісімсот вісімдесят грамів.