– Бери пиво і ходімо на яхту.
Потім, удаючи, що не помічає підлітків, звернувся тільки до пана Анатоля. Однак його слова були адресовані Чорному Франекові.
– Ви питали про мої рибальські плани. Я, любий добродію, спробую ловити на Озерищі судаків. А мій приятель, – він показав на Бороданя, – кінематографіст-аматор, має намір зробити фільм про рибалок зі спінінгом. Він накрутить короткий навчальний фільм про те, як саме я ловлю рибу за допомогою блешні. Потім ми покажемо цей фільм у нашому гуртку Польської спілки рибалок.
– Де? Де ви ловитимете? – спитав пан Анатоль. – Я хотів би хоч раз побачити, як ви закинете спінінг. Чи, може, місця вашого рибальства – таємниця?
Обличчя в князя знову стало доброзичливе.
– Я ловитиму біля мису Судака, – відповів він.
– Зовсім не знаю, де це, – сторопів лицар спінінгу. – Я уважно читав путівник по Озерищі, але такого мису там не було.
– Можливо, – погодився пан Краватик. – В одного знавця Озерища я купив карту з позначеними на ній місцями, де ловиться яка риба. Цей знавець озера скористався назвами, що їх вживає місцеве населення. Янеку, – звернувся він до Бороданя, – може, принесеш з яхти нашу карту? Ми покажемо добродієві, де розташований мис Судака. Його цікавить мій метод…
Бородань збунтувався.
– Сам принось ту карту. А зрештою, мені здається, ми забули її дома.
Сказавши це, він узяв з підлоги ящик з пивом і, сердито бурмочучи щось собі під ніс, вийшов із закусочної.
Авторитет князя знову захитався. «Його світлість» квапливо скінчив розмову.
– Мис Судака розташований у північній частині Озерища. Там ви мене знайдете. Мою яхту неважко помітити, – додав він. І на прощання простяг панові Анатолю руку, а той потис її дуже запобігливо. Тоді князь і його дама попрямували до виходу.
В цю мить до закусочної вбіг сільський хлопчина і подав Чорному Франекові якусь записку. Поки Чорний Фра-нек устиг прочитати її, хлопчак уже дременув із закусочної.
Біла яхта відпливала від берега. Але ніхто з підлітків не дивився на неї. Чорний Франек вийшов насеред кімнати й гримнув на свою ватагу:
– Тихо, голодранці! Ось мені принесли якусь записку. – І прочитав:
«Ви зграя розбишак. Якщо цього року знову спробуєте бешкетувати над Озерищем, пошкодуєте. Я приборкаю вас. Капітан Немо».
В закусочній залунали вигуки підлітків:
– Хто приніс цю записку?
– Хто нам так погрожує?
Котрийсь із хлопчаків вибіг надвір, щоб знайти босого посланця, але повернувся сам. Того вже не було ні поблизу закусочної, ні на березі озера.
Чорний Франек голосно вигукував:
– Чуєте? Погрожує нам. Ну, ми його вгамуємо. Хотів би я все-таки знати, що це за капітан Немо?
Я обізвався:
– Ви не читали книжок Жюля Верна: «Двадцять тисяч льє під водою» і «Таємничий острів»?
Чорний Франек знизав плечима:
– Звичайно, читав. Але ж не думаєте ви, що це той капітан Немо живе на Озерищі?
Руда дівчина посварилась кулаком на озеро, що виднілося крізь вікно:
– Погляньте, хлопці, герой з книжки ожив і починає страхати нас. Хай він тільки нам покажеться…
Ту ж мить, немов у відповідь на виклик, на озері глухо загув невеличкий буксир, розминаючись із білою яхтою Ва-цека Краватика. Буксир тяг за собою новенького, сірого моторного глісера. Ми побачили вимальовану на борту глісера назву «Капітан Немо».
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Виклик до міліції. Підроблені ікони й Бурштинова Венера. Історія бурштинової фігурки. Чоловік із рубцем на правій щоці. Де затоплено вантажну машину? Втеча під бомбами. Подорож пальцем по карті. Починаємо ризиковану справу.
Історія мого приїзду на Озерище почалася ще з зими… В лютому я одержав виклик до Управління центральної громадської міліції. По телефону мені,пояснили, що міліції потрібно знати мою думку щодо якихось стародавніх творів мистецтва і пам'яток. Це не здивувало мене, бо вже чималий час я дещо додавав до своєї скромної зарплати музейного працівника, підробляючи як товарознавець у антикварних крамницях. Я здобув навіть деяку популярність у певних колах, розгадавши кілька історичних загадок і відшукавши ряд зниклих музейних колекцій.
Мене завели до кабінету капітана Юзв'яка, тридцятирічного худорлявого блондина з веселими зеленкуватими очима й приємною усмішкою. Він посадовив мене за свій письмовий стіл, вийняв із сейфа дві дерев'яні ікони і якусь невеличку фігурку, зроблену з бурштину. Все це розіклав переді мною на столі й сказав:
– Нас цікавить ваша думка про ці речі.
Я мав із собою портфель, який завжди брав на консультації. Там у мене були лупа й кілька пляшечок з різними хімікатами, іноді необхідними, щоб швидко провести аналіз і встановити, чи картина справді старовинна. Та цього разу мені навіть не треба було розкривати портфеля. Я відразу побачив, що картини на дереві – то імітація старовинних лемківських ікон. Виконано їх з великим хистом, але той, хто їх малював, навіть не приховував, що імітує. Просто це були сучасні добрі копії дуже давніх і гарних ікон.