– Уже повідомила лісничого. Він прийде по нього до мого батька.
З-за очерету виплив човен з лицарями спінінгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:
– Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судаків, еге ж?
Вони причалили до мису. Пан Анатоль відразу попрямував до Марти і наставив на неї вказівний палець.
– На що сьогодні ловимо? – спитав він грізно. Марта чемно вклонилась і поважно відповіла:
– Сьогодні ловимо на фокус-покус.
Пан Анатоль закліпав очима. Та, мабуть, вирішив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме «на заклинання», і спіймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою і самовпевнено мовив:
– Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика і вмочають у риб'ячу кров, а потім чіпляють на гачок як живу принаду.
– А «на пупа» ви вже ловили?
– Що? – обурився пан Анатоль. – Ви глузуєте із старшого?
Марта зневажливо глянула на нього.
– Це добре, що ви не ловили «на пупа», бо то заборонений метод.
Пан Анатоль звернувся до мене:
– Ви не реагуєте, коли молодь так поводиться? Це образа.
– Ви не маєте уявлення про рибальство, – сухо зауважила Марта. – Кожний рибалка знає: ловити «на пупа» означає, що гачок з принадою і волосінню прив'язують до шматочка білого полістиролу й вільно пускають на воду. Але це заборонено, – підкреслила вона. – Так ловлять браконьєри, а не спортсмени.
І дівчина, різко повернувшись, пішла до свого човна, а за нею побіг, заточуючись од сміху, Чорний Франек. Марта почала виймати з човна вудлища, по одному кожному з нас. У цю мить я аж здригнувся. Бо вперше почув голос пана Казика, який завжди ховався в тіні свого приятеля, що цілком придушив його. Пан Казик промовив тихенько й несміло:
– Нема чого ображатись, Анатолю. Я теж чув про метод «на пупа».
– Тихо! – тупнув ногою пан Анатоль. – Тихо, Казику! Ти рибалка-початківець і не забувай про це, бо я більше не ловитиму з тобою риби.
Але того дня в панові Казикові пробудився бунтівник:
– Як ні, то ні. Я піду ловити рибу з цією дівчиною.
І, закинувши на плече вудку так, наче це був карабін, а він зібрався в запеклий бій, пан Казик підійшов до Марти й чемно спитав, чи візьме вона його з собою рибалити.
Пан Анатоль грізно блиснув очим'а, його розпирало від гніву:
– Отже та-а-а-а-ак? – протяг він єхидно. – Я вже все розумію. Та-а-а-ак…
Його гнів вилився на мою голову.
– Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, ніби я не маю очей і не бачу, що тут діється? Ви підозріла людина. У своєму таборі ви переховуєте дівчину з ватаги бешкетників. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впізнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досі мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повідомити в міліцію.
І пан Анатоль попрямував до свого човна.
– О господи, як я дістануся на той берег? – злякався пан Казик. – Він відпливе без мене.
На допомогу йому прийшла Марта, якій бунт пана Казика справив велику приємність.
– Я привезу вас до наметів своїм човном, – пообіцяла вона.
Вражений до глибини душі, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, відчалив від берега. Я бачив, як він поплив до Сем'ян, напевно, щоб здійснити свою погрозу й повідомити в міліцію, що Чорний Франек у мене. Я трохи співчував йому. До Сем'ян озером було далеченько, бідолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнівить повідомлення, що Чорний Франек перебуває під моїм наглядом за згодою міліції!
Марта, Бронка, Чорний Франек і пан Казик приготували рибальські снасті. За Мартнною порадою вирішили йти до затоки Красноперів. А хтось повинен був стерегти табір. Я охоче взяв це на себе. Саме тоді на озері з'явилася байдарка, в якій сидів Телль і здалеку махав мені рукою на знак, що має повідомити щось важливе.
Ми всі зачекали, поки він підпливе. А Телль так поспішав, що аж глибоко зарився носом байдарки в піщаний мис.
– Вони здалися! – радісно закричав він. – Хлопці переловили майже всю ватагу. Вони хотіли вдертися до нашого складу з харчами.
– А Лисяча Шкурка з ними? – стурбовано спитав я.
– На жаль, Лисяча Шкурка і ще двоє хлопців утекли десь за озеро.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Переможені просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий похід. Вогнище на біндузі. Романова зрада. Кінець ватаги. Повернення переможців.
У гарцерському таборі я з'явився в обідню пору. Приплив туди своїм самоходом відразу після того, як Телль повідомив, що ватагу розгромлено.
Члени ватаги справляли жалюгідне враження. Були обшарпані, голодні і навіть брудні, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два дні не мали нічого гарячого в роті. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на, одному з болотяних острівців Плаского озера. Вночі їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо місцеві господарі, як і туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятері риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капітан Немо. Украли трохи картоплі на полі, але боялися розпалювати вогнище. Жили і все боялись, що їх викриють міліція, чи гарцери, чи грізний Капітан Немо. Пробували пе-ребиватись лісовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полі, але молоді шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього відчаю.