– Невже? Ніколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.
– Ви заздрісні, – сказав пан Анатоль. – У вашому віці слід бути скромнішою. Цей пан справді князь спінінгу. Його фотографія була опублікована в газетах.
Марта невинно опустила очі й сказала Краватикові:
– Повірте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хіба титул королеви не вищий?
– Що ви кажете?
– Я маю золоту медаль, – пояснила Марта. – Дістала ї за сома вагою тридцять вісім кілограмів.
Пан Анатоль аж занімів. Вацек тільки й зміг пробелькотати:
– Отже, це ви… та дівчина, що спіймала на Озерищі сома?
– Так, – сказала Марта. – Без ніякої рибальської карти. Мартині слова про її золоту медаль справили велике враження не тільки на пана Анатоля і Вацека. Чорний Франек теж підхопився з човна й вискочив на берег.
– Це правда? Ти маєш золоту медаль? Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне А дівчина відклала свій спінінг і буркнула на адресу Анатоля і Краватика:
– Ці люди тільки полохають рибу. Іди, Франеку, до пана Казика. З нього буде колись знаменитий рибалка.
Вона взяла в човні звичайну вудку і хотіла йти. Але Вацек заступив їй дорогу.
– Ви щось згадували про якусь рибальську карту? Я не дуже розумію, що ви мали на увазі. Рибальська карта? – він удав, що вперше про таке чує.
А Марта щиро відповіла:
– Я згадала про карту, за якою ви божеволіли. І за яку заплатили три тисячі злотих Романові.
Згадка Марти про карту занепокоїла і Бороданя. Він стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:
– Власне кажучи, мене зовсім не обходить ваша карта. Я тільки не розумію, навіщо ви робите з неї таку таємницю?
І, закинувши на плече вудку, пішла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без ніяких радісних вигуків витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.
Бородань виліз із озера, з нього стікала вода. З грізним обличчям він підійшов до Чорного Франека.
– Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?
– Чого ви хочете від мене? Ви не сказали, що це таємниця.
Бородань аж почервонів від люті, але Краватик поклав йому на плече руку.
– Дай йому спокій. Це справді ніяка не таємниця. Хіба ми не маємо права користуватися рибальською картою?
Франек ухопив з човна своє вудлище і побіг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бік, помітивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.
Бородань буркнув до Краватика:
– Вони про щось здогадуються, розумієш? Може, що бачили?
– Тихіше, – прошипів Краватик. – І не панікуй.
Щоб думали, наче все те його не обходить, він знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотіла котушка, і спінінг раптом аж вигнувся.
– Є! – вереснув Краватик і підсік якірець.
– Це, мабуть, тільки зачепилося, – мовив Бородань.
– Є! Є! Є! – верещав Вацек Краватик.
Котушка задеркотіла щосили, це свідчило: «щось», спіймане якірцем, утікає на глибину. Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радіусі півкілометра. Пан Анатоль, Марта і Чорний Франек покидали свої вудки. Попідводилися на ковдрах дружини лицарів спінінгу. Навіть Едіта, раніше байдужа до всього, що діялось навколо неї, підбігла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду. Тільки пан Казик спокійнісінько вкладав у сітку ще одного ляща.
Краватик трохи попустив волосінь на котушці. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на середині затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокілограмовий сом.
А потім – ми бачили це на власні очі! – вистромилася з води людська рука, пальці схопили волосінь і перервали… На якусь мить під водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та відразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привиділось…
– Що це було? Ви бачили? – питав Краватик.
Я не можу описати виразу безмежного подиву на його об-личчі,коли він стояв на березі зі спінінгом у руці, а волосінь вільно звисала й спадала на воду.
– Ти спіймав аквалангіста, – обізвався Бородань.
– Так. Але хто це був? Що він тут робив? – белькотів Вацек.
– Збираймо манатки, – сказав Бородань. Він ухопив во-лосінь, трохи натяг і звелів Вацекові накрутити її на котушку.
А я подумав собі: «Це, мабуть, Орнітолог мандрує затокою зі своїм аквалангом».
Усе товариство на березі голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи різні припущення щодо таємничого аквалангіста. Не було сумніву, що Вацек зачепив його своїм якірцем. Тільки чому аквалангіст – замість виринути з води і зчинити бучу – хотів зникнути, як тільки звільнився від якірця?
«Взагалі, я нічого не знаю про Орнітолога, – міркував я. – Вінподарував мені чудернацьку дудку, потім допоміг Немо й мені вибратись із скрутного становища, був веселий і викликав у мене симпатію. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловіка з рубцем, а може, Орнітолог – його спільник або найнятий аквалангіст, який шукає в озері затонулий скарб?»