Орнітолог помітив нас в останню мить, але не відступив. Навіть не схоже було, що його заскочили зненацька.
«Уміє чудово прикидатись, – подумав я. – Та, зрештою, він же не знає, що ми розгадали його таємницю».
– Вітаю вас, – сказав він, чемно вклонився і зняв з плеча важку підзорну трубу. Човна він, мабуть, залишив на березі, в очереті.
– Нежданий гість гірший татарина. Чи не так казали наші предки? – спитав я ввічливо, привітавшись з ним за руку.
За мною і всі почали виявляти йому велику увагу. Марта й Бронка зробили реверанс, мов маленькі дівчатка, Телль і Франек усміхалися з такою приязню, ніби хтозна-як йому зраділи. «Здається, ми всі вміємо чудово прикидатися», – подумав я.
– Я завжди радий гостям, – сказав Орнітолог. – Може, сигаретку? – запропонував він мені. – А може, ви всі голодні?
– Ні, дякую. – відповів я, беручи вже на себе дальшу розмову. – Ми прийшли сюди не об'їдати вас. Скоріше, йдеться про певну інформацію.
– Про птахів?
Марта зайшлася сміхом.
– Ох, – зітхнув Орнітолог, – ви все ще думаєте, що я несправжній орнітолог? Не знаю, як вас переконати, що я проник у таємниці життя птахів.
– Я вірю вам, – кивнула головою дівчина. – Книжка, яку я побачила у вашому курені, переконала мене, що ви справді вивчаєте птахів. Але мене цікавить інша інформація.
Я вирішив завдати йому удару. І вийняв з кишені бурштинове намисто.
– Чи багато ви знайшли такого? – спитав я.
П'ять пар очей втупилося в Орнітологове обличчя. Я певний, що ми помітили б на ньому навіть найменшу тінь переляку чи гніву. В цього чоловіка були залізні нерви. Він тільки закліпав очима, наче трошки зніяковівши.
– Ні, тільки це намисто…
– А решта? Що з нею сталося? Він з великим жалем розвів руками.
– Припускаю, що вона відпливла на яхті Вацека Краватика.
– Ви жартуєте! – закричав я.
– Та ні. Хіба я насмілився б, – відповів він глузливо. Це обурило нас. Марта, сварячись пальцем, голосно сказала:
– Ви не справжній огнітолог. Ми викрили вас. Ви пірнали в озері, шукаючи затонулого грузовика.
– Умгу, – нахабно підтвердив він.
– Ви знайшли його! – вигукнув Чорний Франек.
– Умгу, – погодився Орнітолог. – Сьогодні вранці нарешті знайшов. Трохи запізно, еге ж?
– Запізно? – обурився Телль. – Ви встигли забрати звідти коштовне намисто.
– Тільки оце одне, – зауважив Орнітолог. – Решту дістав Вацек Краватик. У грузовику залишилося ще кільканадцять скринь, але в них переважно міститься дуже знівечений водою стародавній глиняний посуд, мені здається, що то музейні урни. Ті скрині вже такі гнилі, що розпадуться від необережного дотику. Я побачив там також стародавні меблі, з яких уже не буде ніякої користі. Вціліли тільки бурштин і бурштинові прикраси. Я неправильно висловився. Не вціліли. Ті речі забрав Вацек Краватик. Цього намиста він не помітив. Точніше, не він, а Бородань.
– Де той грузовик? – перебив я його.
– Ви не здогадуєтесь? – вдавано здивувався він. – В озері. Тобто в затоці, трохи ліворуч звідти, де колись перепливав пором. Вацек Краватик саме над затонулим грузовиком поставив на якір свою яхту.
– Карта! – вигукнув я в розпачі. – Та карта була дуже важлива. Це на ній зазначене місце, де лежить грузовик. Я відчував, що то зовсім не рибальська карта, а ключ до таємниці.
– Хі-хі-хі, – захихотів Орнітолог. – Непогано вас обдурили. Я вважав вас спритнішим.
– А ви? – мене роздратував його ущипливий тон. – А хто ви такий, хай вам біс?
Він лагідно всміхнувся.
– Ви ще маєте ту мою свистульку?
– Маю.
– То засвистіть.
– Навіщо? – я все дужче сердився, бо цей чоловік відверто глузував з мене.
– Адже вам потрібна допомога. Ви хочете знайти колекцію бурштину чи ні?
– Хочу. Але та свистулька…
– Я казав вам, що вона зачарована.
– Ви жартуєте. А справа серйозна, – Ану, засвистіть, – попросив він.
– Ви знаєте, що за співучасть у злочині… – почав я роздратовано.
Але він не вгавав:
– Засвистіть. Це дуже заспокоює.
Марта, Телль і Чорний Франек посміхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишені ту його чудну свистульку й свиснув щосили.
А він схилив голову, ніби з насолодою слухаючи той свист, а потім сказав:
– Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Ілави, по дорозі його перестріне міліцейська моторка. Міліціонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик і його приятель, мабуть, помандрують до в'язниці.
– Ви мільтон! – вигукнув з тріумфом Чорний Франек. Але відразу ж виправився: – Я хотів сказати – міліціонер.
– Авжеж. Не бачу приводу, щоб соромитися своєї професії, – і, примруживши праве око, по-змовницькому всміхнувся до мене. – Але я не міг розповісти про це панові Томашу, боявся, що він не стерпить конкуренції. І так, напевно, не прощає мені, що це я, а не він, знайшов затоплені скарби.