Гілля кущів і молодих дерев било мене по обличчі. Раз у раз я перечіплювався об коріння і провалювався в якісь ями. Але не відчував подряпин. Навіть не бачив, чи біжать за мною друзі. І тільки на зарослій травою дорозі, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвідомивши, що без міліціонера я небагато зроблю в таборі пана Анатоля.
А Орнітолог – бо так я й надалі його називатиму – і мої молоді друзі все ще не розуміли, чого я помчав до затоки. Однак вони бігли слідом, бо в моєму голосі було щось таке, що змушувало їх бігти.
Ми майже одночасно вибігли з ліска між автомашини пана Анатоля і пана Казика.
Я окинув поглядом увесь їхній табір. Намети були вже згорнені. Дружини лицарів спінінгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловіки прив'язували ременями свій човен на причепі.
Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.
– Що сталося? Чого вам треба? – грізно спитав пан Ана-толь.
Тільки пан Казик зрадів, угледівши Марту.
– Ви знаєте, скільки лящів я спіймав? Щонайменше два кілограми.
– Замовкни, Казику! – гримнув на нього Анатоль. – Не думай, що ти рибалка.
– Ви вже від'їжджаєте? – хрипко спитав я.
– Так, – поквапливо відповів пан Казик. – Бо Анатоль каже, що тут риба не клює. Ми їдемо на Нідське озеро.
– Ти забагато говориш, Казику, – буркнув Анатоль. – Цього пана не повинно обходити, куди ми їдемо.
Я похитав головою.
– Мене цікавить лише, де ви домовились зустрітися з Вацеком Краватиком.
Запала тиша. Пан Анатоль ще грізніше нахмурив лоба. Пан Казик дивився на мене здивовано.
– Ми не домовлялися зустрітись, – промовив він несміло.
Пан Анатоль узявся руками в боки й, виставивши вперед праву ногу, став навпроти мене, наче вождь, який уже послав своє військо в битву.
– Замовкни, Казику! – гримнув він на приятеля. – Не втручайся! Це моя справа. Тільки моя, – підкреслив він. – Я можу зустрічатися з ким хочу й де хочу, а вас це зовсім не обходить.
Я показав рукою на пакунки й клумаки з постіллю, що лежали на траві.
– Який з цих клумаків належить Краватикові?
Лише тепер мої друзі зрозуміли, що означає другий варіант. З гурту молоді вийшов Орнітолог. Він вийняв з кишені своє службове посвідчення.
Пан Казик спитав приятеля:
– Ти справді умовився зустрітись з Краватиком?
– То ніякий не Краватик, – накинувся на нього пан Анатоль. – То князь спінінгу, ти, рибальська дрібното. А ви, – звернувся він до Марти, – фальшива королева. Це неможливо, щоб така молода дівчина змогла зловити вудкою тридцятивосьмикілограмового сома.
– А ви знаєте юридичні закони? – спитав Орнітолог, підсунувши йому під ніс міліцейське посвідчення.
– Я поважаю правила й закон, – гордо випростався пан Анатоль.
– Ви знаєте, яка кара чекає того, хто допомагає приховувати злочин? Ви знаєте, що в отих клумаках, які залишив вам Вацек Краватик?
– Ні… – збентежився пан Анатоль. – Він теж хоче ловити рибу на Нідському озері. Але яхтою туди важко добратися. Тому він вирішив залишити яхту в Ілаві й доїхати до Нідського озера автобусом. Ми забрали в нього два клумаки з речами, щоб він не носився з ними.
– У нього є автомашина в Сем'янах, – втрутився я.
– Так? – здивувався пан Анатоль. І в нього виникла підозра.
– Які це клумаки? Будь ласка, розпакуйте їх, – коротко, але категорично розпорядився Орнітолог.
Пан Анатоль показав на човен на причепі.
– Вони там, – сказав він покірно. – Два великі й важкі пакунки.
За мить клумаки вже лежали на траві перед нами. Незважаючи на підозру, пан Анатоль усе ще сумнівався.
– Але пан Вацек зовсім не злочинець, – бурмотів він.
Він перестав бурмотіти й ремствувати, коли ми розв'язали шнурки, і з товстих ковдр, якими, здавалося, були обмотані постіль та гумові матраци, висипалися прегарне бурштинове намисто, браслети, більше десятка предметів, зроблених із золота. У другій ковдрі був старовинний золотий сервіз, яким до війни пишався музей в Е.
– Звідки… він усе це… виловив? – простогнав пан Ана-толь.
– З озера, – відповів я.
– Спінінгом? – наївно спитав пан Анатоль.
Я запам'ятав гучний регіт, яким привітали ми слова лицаря спінінгу.