— Але між нами є одна відмінність, — вів далі Солом’яник. — Я можу зігнутися і не зламаюсь, а ти зламаєшся, та так і не зігнешся.
І тут до зали увійшов зеленобородий охоронець, ведучи за руку дівчинку. Вона справляла враження дуже приємної та дуже скромної особи, мала гарненьке личко, чудові зелені очі та зелене волосся. Гарненька спідниця із зеленого шовку сягала їй до колін, відкриваючи панчішки, вишиті гороховими стручками, та зелені оксамитові черевички, на яких замість пряжок красувалися пучечки зеленого салату. На пояску було вишито листки конюшини, а веселенька невеличка камізелька була розшита по краях блискучими смарагдами, причому всі камені були одного розміру.
— О, та це ж Джеллі Джем! — вигукнув Солом’яник, коли зелена дівчинка схилила перед ним свою вродливу голівку. — Скажи мені, люба, ти розумієш мову бороданів?
— Так, Ваша Величносте, — відповіла дівчина, — бо я сама родом із Північної країни.
— Тоді ти будеш нам за товмача, — сказав Солом’яник, — і перекладатимеш оцьому гарбузоголовому страхопудові все, що я казатиму, і пояснюватимеш мені його слова. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? — обернувся він уже до свого гостя.
— Нічогісінько, — відповів той.
— Тоді для початку запитай у нього, — промовив Солом’яник, обертаючись до Джеллі, — що привело його до Смарагдового міста?
Та замість питати, дівчина, котра очей не зводила зі страхопуда Джека, сказала:
— Такої дивовижі я ще не бачила. Хто тебе зробив?
— Хлопець на ім’я Чіп, — відповів Джек.
— Що він каже? — запитав Солом’яник. — Не вірю власним вухам. Що він сказав?
— Ваша Величносте, він говорить, що ви зовсім не маєте клепки, — стримано мовила дівчина.
Солом’яник занепокоєно засовався на троні й обмацав голову лівою рукою.
— Як, певно, гарно розуміти дві різні мови, — нарешті зітхнув він. — Люба моя, запитай-но його, що він скаже, коли його запроторять до в’язниці за образу правителя Смарагдового міста?
— Я вас не ображав! — обурено запротестував страхопуд.
— Тихо! Тихо! — урвав його Солом’яник. — Зачекай, поки Джеллі перекладе тобі, що я сказав. Скажи, навіщо нам товмач, якщо ти перебиватимеш його на кожному слові?
— Добре, я зачекаю, — похмуро погодився страхопуд, та коли він це казав, мармиза його усміхалася від вуха до вуха. — Юна леді, перекладайте, що сказав Король.
— Його Величність запитують, чи ви не зголодніли, — сказала Джеллі.
— О, анітрохи! — відказав Джек уже трохи веселіше. — Я взагалі не можу їсти.
— Ти диви, зовсім як я, — зауважив Солом’яник. — То що він сказав, дорога Джеллі?
— Він запитав, чи відомо вам, що одне з ваших очей намальовано більшим за друге, — пустотливо сказала дівчина.
— Не вірте їй, Ваша Величносте! — зарепетував Джек.
— Та я й не вірю, — спокійно мовив Солом’яник. Потім він уважно подивився на дівчину й запитав: — Ти впевнена, що розумієш мову бороданів?
— Цілком упевнена, Ваша Величносте, — сказала Джеллі Джем, щосили стримуючись, аби не розреготатися в присутності монаршої особи.
— Тоді чому мені здається, що я теж її розумію? — допитувався Солом’яник.
— Бо це одна й та сама мова! — пояснила дівчина, вже не стримуючи веселого сміху. — Невже Вашій Величності не відомо, що мова для всієї Країни Оз одна?
— То це правда? — вигукнув Солом’яник, відчуваючи полегшу після цих слів. — О, тоді я з легкістю перекладатиму свої слова сам!
— Ваша Величносте, це я в усьому винен, — сказав Джек, почуваючись повним йолопом. — Я подумав, що як ми живемо в різних країнах, то й мови у нас теж мають бути різні.
— Нехай це стане тобі добрим уроком на майбутнє, щоб ти більше ніколи й нічого не думав, — покартав його Солом’яник. — Якщо не вмієш мислити розумно, то мовчи й ні пари з уст, як справжній страхопуд. Тим більше, що ти і є страхопуд.
— Так, Ваша Величносте! — погодився Гарбузова Голова.
— Мені здається, — вів далі Солом’яник, помалу лагідніючи, — що не варто було переводити стільки добра заради того, щоб змайструвати такого нікчему.
— Запевняю Вашу Величність, що я нікого не просив мене створювати, — відказав Джек.
— Зрештою, як і я! — добродушно сказав Король. — А якщо вже ми так відрізняємося від звичайних людей, то чому б нам не стати друзями?
— Сердечно радий такій пропозиції! — вигукнув Джек.
— Що?! У тебе є серце? — здивувався Солом’яник.
— Ні. Це образне порівняння, я сказав би, фігура мовлення, — пояснив Джек.
— Слухай, найвдаліша твоя фігура — та, що з дерева, а що ти не маєш мозку, щоб думати, то надалі я попросив би тебе не давати волю своїй уяві, — застеріг Солом’яник.