— Цього можеш не боятися, — заспокоїла його Жинжур. — Таж який чоловік встоїть перед дівчиною чи підійме на неї руку? А в нашому Війську самі красуні.
Чіп розсміявся.
— Може, ти й маєш слушність, — сказав хлопець, — але браму стереже Воротар, і він вірний своєму повелителю. Та й Королівське військо не віддасть так легко Смарагдового міста.
— Те військо немічне й старе, — зневажливо озвалася Полководиця Жинжур. — Уся сила того війська пішла на вирощування бороди, а його лиха дружина вічно вириває з корінням половину тієї бороди. Коли правителем Смарагдового міста був Оз, зеленобородий охоронець був дуже гарним Королівським військом, бо люди боялися Оза. А от Солом’яника не боїться ніхто, і військо його в разі війни також нічого не варте.
Отак поговоривши, вони пішли далі мовчки, і невдовзі добралися до чималенької лісової галявини, де зібралося рівно чотири сотні дівчат. Вони безтурботно сміялися і розмовляли всі водночас, немовби вони зібралися не на війну, не штурмувати Смарагдове місто, а просто вийшли на пікнік.
Усі дівчата були поділені на чотири загони, і Чіп зауважив, що на всіх було таке самісіньке вбрання, як на Полководиці Жинжур. Тільки дівчата з Країни жувастиків спереду до спідниці почіпляли блакитні стрічки, ті, що були з Країни ковтунців, — червоні, у дівчат-моргайликів спідниці були прикрашені жовтенькими стрічками, а дівчата з Краю бороданів мали фіалкові стрічки. Усі вони були вбрані в зелені жилетки, що, мабуть, мало означати Смарагдове місто, яке вони збиралися перемогти, а за кольором верхнього ґудзика можна було безпомилково визначити, хто з якої країни прибув. Ця форма й сама по собі була яскрава й гарна, а коли цими барвами майоріла ціла галявина, видовище було взагалі неповторне.
Чіпові здалося, що Військо Непокори геть беззбройне, але тут він помилявся. Волосся в кожної дівчини було зібрано на потилиці в тугий вузол, і от у цих вузлах блищали по дві спиці для плетення.
Полководиця Жинжур видерлася на пеньок і звернулася з промовою до свого війська:
— Приятельки! Співгромадянки! Дівчата! — розпочала вона. — 3 хвилини на хвилину ми розпочнемо повстання проти чоловіків Країни Оз! Наша мета — підкорити Смарагдове місто і скинути з трону Короля Солом’яника, заволодіти міріадами коштовного каміння та королівською скарбницею, а ще — перемогти наших теперішніх утискувачів!
— Ура! — закричали ті, хто її почув. Та більша частина Війська Непокори, як здалося Чіпові, так була перейнята своїми балачками, що взагалі не звертала уваги на слова Полководиці.
Ось пролунала команда рушати, дівчата вишикувалися в чотири зграйки, чи то пак, загони, і рішучим кроком подалися до Смарагдового міста. Хлопець поплентався за ними, несучи декілька кошиків, згортків і пакунків, що їх довірили йому декотрі учасниці Війська Непокори. Дуже швидко вони дійшли до зелених гранітних стін Смарагдового міста й зупинилися перед вхідною брамою.
Воротар відразу ж вийшов із брами. Вигляд у нього був такий здивований, ніби то не військо прибуло до міста, а мандрівний цирк. На золотому нашийному ланцюжку відкрито висіла в’язка ключів, він безтурботно тримав руки в кишенях, і, схоже, йому в голові навіть не було, що Смарагдовому місту можуть загрожувати заколотниці. Побачивши дівчат, Воротар радо промовив:
— Доброго ранку, мої дорогенькі! Чим можу допомогти?
— Негайно ж здавайся! — наказала йому Полководиця Жинжур, ступаючи крок до нього і насупившись так грізно, як тільки було здатне її вродливе личко.
— Здавайся!? — повторив ошелешений чолов’яга. — Ні, так не можна. Це проти закону! Не перший рік живу на світі, а такого ще не бачив!
— А я кажу: здавайся! — люто гаркнула Жинжур. — Це — бунт!
— А на вигляд і не скажеш, — мовив Воротар, поглядаючи то на одну дівчину, то на другу.
— Але це так! — закричала Жинжур, нетерпляче тупаючи ніжкою. — І ми збираємося підкорити Смарагдове місто!
— Небо всемогутнє! — вигукнув здивований прибрамний Воротар. — Яка нісенітниця! Любесенькі дівчата, верталися б ви до своїх мам, доїли б корів та випікали хліб. Ви що, не знаєте, що воювати місто — справа небезпечна?
— А ми не боїмося! — правила своєї Полководиця, і вигляд у неї був такий рішучий, що Воротареві стало трохи ніяково.
І він подзвонив у дзвоник, викликаючи зеленобородого охоронця, а вже за мить шкодував, що зробив це. Бо його одразу ж обступила юрма дівчат, котрі повиймали з вузлів на потилиці спиці й націлили їх в обличчя Воротареві небезпечно близько до пухких щік та очей, що часто-часто кліпали від страху.