— Я тебе розумію, — поспівчував йому Бляшаний Лісоруб.
— Крім того, — не змовкав Блазнюк, — варто мені поглянути на себе, а потім на вас, як відразу стає ясно: ні в кого з вас не було вкладено стільки фантазії, як у мене.
— Зовнішність оманлива, — палко заперечив Брошковий Жук. — От я, скажімо, Стократно Збільшений і Вельми Освічений.
— Аякже! — байдуже пробурмотів Блазнюк.
— А в мене такий мозок, якого більше ніде не знайдеш, — гордо додав Солом’яник.
— Оце так диво! — осміхнувся Блазнюк.
— А в мене, хоч я із заліза, — не втримався і Лісоруб, — найчуйніше і найм’якше серце.
— Я захоплений таким зізнанням, — промовив Блазнюк, трохи закашлявшись.
— А моя усмішка сяє і вдень, і вночі, — озвався страхопуд Джек. — Ну чим не диво!
— Як місяць-молодик у небі, — пишномовно додав Брошковий Жук, чим привернув до себе увагу ошелешеного Блазнюка.
— А я, — взяла слово Козла, щоб порушити ніякову тишу, — така чудова, що ні в казці сказати, ні пером описати.
— Ну й ну, я, звісно, радий, що всі мої власники такі виняткові, — недбало кинув Блазнюк. — Хотів би й я про себе так сказати, ото було би втіхи!..
— У тебе все попереду, — запевнив Солом’яник. — Не так-то просто пізнати себе. У нас, старших і мудріших, це забрало не один місяць. А тепер, — промовив він, звертаючись до друзів, — сідаймо на свої місця, бо час летіти.
— Куди летимо? — запитав Чіп, видряпуючись на сидіння дивана й допомагаючи страхопудові, котрий ліз за ним.
— У Південному краю живе чудова Королева, що зветься Глінда Добра, і я певний, що вона з радістю прийме нас усіх, — озвався Солом’яник, вайлувато залазячи на літуна. — Летімо до неї та попросімо в неї поради.
— Непогана пропозиція, — похвалив його Бляшаний Лісоруб, допомагаючи піднятися Брошковому Жуку та вкладаючи Дров’яну Козлу на подушки у кінці диванів. — Я знаю цю Добру Чаклунку, вона не покине нас у скруті.
— Всі сіли? — запитав Чіп.
— Так, — озвався Бляшаний Лісоруб, умощуючись поруч із Солом’яником.
— Злітаймо! — наказав Чіп Блазнюкові. — На південь, будь ласка. Але на висоті мене нудить, тож постарайся летіти не дуже високо, щоб просто не чіплятися за будинки й дерева.
— Гаразд, — коротко відказав Блазнюк.
Він махнув усіма чотирма крилиськами і став повагом підійматися в повітря, а всі, хто сидів усередині, про всяк випадок міцно притиснулися до спинок і похапалися за бильця. У повітрі Блазнюк розвернувся на південь та й полетів, швидко, велично.
— Якщо весь час летіти на такій-от висоті, наш політ справлятиме незабутнє враження, — зауважив Освічений Брошковий Жук.
— Йому враження в голові, — пробурчав Солом’яник. — Тримайся краще, бо впадеш — і згадуй як звали. Хитавиця в літуна — будь здоров!
— Скоро стемніє, — зауважив Чіп, позираючи на сонце, що котилося до небокраю. — Може, десь приземлимося та перечекаємо до ранку? Цікаво, чи Блазнюк літає вночі, чи ні.
— Мені й самому це цікаво, — тихенько озвався Блазнюк. — Я ніколи в житті не літав. У мене були ноги, й бігали вони як вихор. А тепер мені здається, що вони позасинали.
— Тобі правильно здається, — сказав Чіп, — Бо ми не оживляли твоїх ніг.
— Тебе робили для польотів, а не для ходьби, — пояснив Солом’яник.
— Ходити ми й самі вміємо, — додав Брошковий Жук.
— Я починаю розуміти, що від мене треба, — промовив Блазнюк. — Що ж, я годитиму вам усім, чим зможу. — Сказавши це, він затих і якийсь час летів мовчки.
Коли вони пролетіли ще трохи, страхопуд затривожився.
— Хто знає, гарбузові від польоту нічого не станеться? — запитав він.
— Якщо ніякий дурень не викине його за борт, то нічого, — відповів Брошковий Жук. — А от коли гарбузова голова падає на землю, вона відразу ж перетворюється на купу місива.
— Хіба я не просив тебе притримувати свої дурні жарти при собі? — Чіп грізно зиркнув на Брошкового Жука.
— Якби ви знали, скільки жартів я уже притримав, — відповів той. — Та я ж не винний, що мова сама підказує мені один каламбур за другим, а з такою ерудицією, як у мене, просто неможливо не пожартувати раз-другий.
— Тим жартам уже не одна сотня років, — промовив Чіп, — причому вигадували їх люди не дуже освічені.
— Ти нічого не плутаєш? — помітно збентежився Брошковий Жук.
— А що тут плутати, — стенув плечима хлопець. — Можливо, сам по собі Освічений Брошковий Жук — це й справді щось новеньке, та от ті знання, що ти отримав, старі як світ.
Жука, здається, це дуже вразило, і якийсь час він присоромлено мовчав. Солом’яник, міняючи собі місце, побачив на подушках перцівничку, яку Чіп відклав убік, і почав уважно її розглядати.