— Ожив! — верещала вона. — Він ожив! Він ожив!..
На радощах вона підкинула догори свого ціпка, зловила його, потім схрестила руки на грудях і навіть спробувала пуститися в якийсь хитромудрий танець, і весь цей час, не стримуючи радості, кричала:
— Ожив! Він ожив! Він ожив!..
Чіп дивився на все це, і від подиву в нього аж очі на лоба лізли. Спочатку хлопця пройняв такий жах, що захотілося тікати світ за очі. Але ноги стали наче ватяні, тож довелося йому залишитися на місці й дивитися далі. Та помалу хлопця зацікавило оживлення страхопуда, а тут ще й вираз на гарбузовій мармизі був такий кумедний, такий потішний, що від самого страхопудового вигляду Чіпа проймав сміх. Перший страх минув, Чіп не стримався й розреготався на все горло, аж бабега Момбі просто не могла не почути цього сміху. Вона хутенько дошкандибала до живоплоту, схопила Чіпа за барки й потягнула його назад, туди, де стояв її кошик і де залишився гарбузовий страхопуд.
— Ах ти ж неслух, паскудник, препоганий хлопчисько! — казилася стара від люті. — Я покажу тобі, як стежити за мною, знатимеш, як із мене насміхатися!
— Та що ви, я й не думав із вас сміятися! — пручався Чіп. — То я з Гарбузової Голови сміявся. Та ви самі на нього подивіться! Не страхопуд, а просто блазень якийсь, хіба ні?
— Сподіваюся, це ти не про мене? — озвався раптом Джек — Гарбузова Голова. Голос його був цілком серйозний, та з обличчя й на мить не сходила усмішка, і Чіпові стало так смішно, що він не витримав і знову розреготався.
Навіть Момбі зацікавилася страхопудом, якого сама ж оживила. Спершу стара пильно придивлялася до Джека — Гарбузової Голови, а потім запитала:
— А ти багато знаєш?
— Складно сказати, — стенув плечима Джек. — Мені здається, багато, навіть більше, ніж треба, але я ще не знаю, чого і скільки доведеться вчитися у вашому світі. Треба трохи часу, щоб збагнути, хто я такий — великий мудрець чи несусвітній бовдур.
— Авжеж, треба, — погодилася Момбі, трохи подумавши.
— І що ви з ним робитимете тепер, коли він ожив? — поцікавився Чіп, досі не оговтавшись від здивування.
— Я подумаю, — відповіла Момбі. — А тепер негайно ходімо додому, бо вже сутеніє. Допоможи страхопудові йти.
— Я сам! — відмахнувся Джек. — Я вмію ходити не гірше за вас. Ви що, не бачите, що в мене є ноги, і згинаються вони просто чудово.
— Що? — здивувалася баба Момбі й питально подивилася на Чіпа.
— Так-так, — гордо підтвердив хлопець. — Це я їх зробив.
Коли вони зайшли на подвір’я, стара Момбі завела Гарбузову Голову до коров’ячої стайні, виділила вільну загороду й там його зачинила.
— Спочатку я візьмуся за тебе, — сказала вона, повертаючись до Чіпа.
Від цих слів хлопцеві стало ніяково. Бо вже хто-хто, а він чудово знав мстиву вдачу лихої Момбі, що завжди була швидка на розправу.
Вони пішли до хати — кругленької хижки з округлим дахом. Майже всі селянські хати в Країні Оз виглядали саме так.
Момбі сказала Чіпові запалити каганець, а сама тим часом поставила кошика на мисник і почепила свою накидку на вішачок. Переляканому хлопцеві не треба було повторювати двічі, і він хутенько запалив вогонь.
Коли в хаті стало видно, баба Момбі загадала Чіпові розкласти вогнище, а сама тим часом сіла за вечерю.
Чіп розпалив, і коли полум’я з веселим тріскотом уже вистрибувало по дровах, він наважився підійти до старої попросити й собі трохи сиру та хліба.
Та Момбі й вухом не повела.
— Я хочу їсти! — не вгавав сердитий Чіп.
— Потерпи трохи, я тебе нагодую, — відповіла Момбі і якось недобре зиркнула на хлопця.
Чіпові не сподобалася така відповідь, що скидалася на погрозу. І тут він згадав про горіхи, які мав у кишенях. Поки він колов їх і вибирав ядерця, баба Момбі скінчила вечерю, підвелася з-за столу, обтрусила крихти з фартуха, а тоді взяла невеличкий чорний казанок і почепила його над вогнем.
Потім відміряла порівну молока й оцту і влила їх у казанок. Тоді видобула кілька торбинок із травами й порошками та давай підсипати з них у казанок. Час від часу вона брала каганець у руки, присвічувала собі й читала рецепт свого зілля, написаний на жовтому папірці.
Чіп дивився на неї, і йому ставало все страшніше.
— Це для кого? — запитав він.
— Для тебе, — коротко відповіла Момбі.
Чіп аж підскочив на своєму ослінчику, а потім кілька хвилин, як зачарований, не міг відвести погляду від казанка, що саме почав закипати. Аж тоді він перевів погляд на жорстоке, зморшкувате обличчя чаклунки, і йому страх як захотілося покинути цю напівтемну кухню, де навіть тінь від каганця наганяє на тебе жах, і дременути світ за очі.