Отож усі повставали з диванів, і командувачка повела до палацу цю строкату процесію, в якій знайшлося місце навіть Дров’яній Козлі.
Глінда сиділа на троні з тонкою позолотою, і коли до неї зайшла така різношерста компанія та почала вклонятися, вона ледве стрималася, щоб не усміхнутись. Солом’яника і Бляшаного Лісоруба вона знала і любила, а от незґрабного гарбузоголового страхопуда Джека та Стократно Збільшеного Брошкового Жука чаклунка бачила вперше, і вони найбільше її розсмішили. А Дров’яна Козла скидалася на звичайнісіньку дерев’яну колоду, котра взяла собі й ожила, а коли Козла вклонялася, то зробила це так незґрабно, що аж гепнула головою об підлогу, розсмішивши цим охорону й саму Глінду.
— Я хотів би донести до відома Вашої Світлості, — почав Солом’яник урочистим тоном, — що моє Смарагдове місто опинилося в руках збіговиська нахабних дівчисьок, озброєних спицями для плетення. Дівчиська поневолили всіх городян-чоловіків, обдерли з усіх вулиць та будинків смарагди і захопили трон.
— Знаю, — кивнула Глінда.
— А ще вони погрожували смертю мені та моїм вірним друзям, які стоять перед вами, — розповідав далі Солом’яник. — І якби нам не вдалося уникнути їхніх лабет, кінець наш був би неминучий.
— Знаю, — повторила Глінда.
— І от я прийшов до вас просити допомоги, — підсумував Солом’яник, — бо знаю, що ви завжди з радістю допомагаєте скривдженим та ображеним.
— Твоя правда, — розважно зауважила Чаклунка. — Але Смарагдовим містом править Полководиця Жинжур, вона проголосила себе Королевою, тож яке я маю право їй перечити?
— Але вона силоміць позбавила мене трону, — заперечив Солом’яник.
— А як ти отримав титул володаря Смарагдового міста? — спитала Глінда.
— Він дістався мені від Чарівника Оза, за згодою городян, — пояснив Солом’яник, трохи знітившись від цих запитань.
— А він від кого перейняв управління Смарагдовим містом? — без тіні усміху допитувалася далі Глінда.
— Кажуть, він відняв його в Пасторії, що правив перед ним, — промовив Солом’яник, почуваючись ніяково під поглядом Чаклунки.
— Отже, — підсумувала Глінда, — престол Смарагдового міста належить не тобі й не Полководиці Жинжур, а отому Пасторії, в якого Чарівник Оз відняв його.
— Ваша правда, — покірливо визнав Солом’яник, — але Пасторії вже й на світі давно немає, а трон не може стояти порожнісінький.
— Пасторія мав доньку, і саме їй за законом має належати трон Смарагдового міста. Ти знав це? — запитала Чаклунка.
— Ні, — чесно зізнався Солом’яник. — Але якщо дівчинка жива-здорова, я не ставатиму їй на шляху. Мені би вистачило й того, щоб самозванку Жинжур позбавили трону, для мене це буде рівнозначно поверненню на престол. Правду кажучи, невелика втіха бути Королем, а надто коли твоя голова добре варить. Якоїсь миті я зрозумів, що вартий значно благороднішої посади. Але де ж та дівчинка, що має законне право на престол, і як її звати?
— Її звати Озма, — відказала Глінда. — Я намагалася знайти дівчинку, але все марно. Бо коли Чарівник Країни Оз забрав у її батька трон, то надійно заховав Озму. А потім вдався до якихось невідомих мені чарів, тож навіть я не можу її відшукати.
— Це все дуже дивно, — бундючно зауважив Брошковий Жук. — Казали ж мені, що Дивовижний Чарівник Країни Оз — звичайнісінький шахрай!
— Не мели дурниць! — вигукнув Солом’яник, страшенно ображений такими словами. — Чи, може, по-твоєму, не він дав мені такий чудовий мозок?
— І з моїм серцем усе було чесно, без шахрайства, — заявив Бляшаний Лісоруб, обурено глянувши на Брошкового Жука.
— Мабуть, мені сказали неправду, — затнувся Жук і знову знітився. — Особисто я ніколи не був знайомий із Чарівником.
— Зате ми були знайомі, — відрубав Солом’яник, — і запевняю вас, то був воістину великий Чарівник. Так, йому справді можна було закинути кілька дрібних ошуканств, але якби він не був великим чародієм, то як — скажіть мені, будь ласка, як? — йому вдалося би заховати оту дівчинку Озму так, що її досі ніхто не знайшов?
— Гаразд… ваша взяла, — здався присоромлений Брошковий Жук.
— То, мабуть, наймудріше, що я від тебе чув, — зауважив Бляшаний Лісоруб.
— Доведеться спробувати ще раз відшукати, де ж вона захована, — продовжила перервану розмову Добра Чаклунка. — У моїй бібліотеці є книга, в котрій записано всі вчинки Чарівника, коли він жив у Країні Оз, принаймні все те, про що мені доповідали. Сьогодні ввечері я уважно її перечитаю, і, може, якісь його вчинки й виведуть нас на слід зниклої Озми. А ви тим часом розважтеся собі в палаці, а мої слуги слухатимуться кожного вашого слова. Завтра ж знову чекаю вас у себе.