На цілу годину запала лиховісна тиша, тільки сердито булькав казанок і потріскували дрова у вогнищі.
Нарешті Чіп зібрався з духом і заговорив.
— То я маю випити це зілля? — запитав він, киваючи в бік казанка.
— Так, — відрубала Момбі.
— І що тоді буде? — не вгавав Чіп.
— Якщо я нічого не наплутала, — сказала бабище, — ти перетворишся на мармурову статую.
Чіп аж застогнав.
— Але я не хочу бути мармуровою статуєю! — скрикнув він, утираючи рукавом чоло, на якому виступив піт.
— Ти не хочеш, а я хочу, і на цьому квит! — відрізала стара, змірявши хлопця лютим поглядом.
— Але якщо я скам’янію, то не зможу вам допомагати! — запротестував Чіп. — І хто тоді працюватиме?
— Страхопуд, — відказала баба Момбі. — Він чудово дасть усьому раду, я вже про це подбаю.
Чіпові було хоч вовком вий.
— Чому ви не обернете мене хоча б у цапа або в курча? — запитав він боязко. — Навіщо вам мармурова статуя?
— А от навіщо, — пояснила бабега. — Коли настане весна, я зроблю квітник, а посеред квітів поставлю мармурову статую — для краси. Мені аж дивно, чому я раніше до цього не додумалась? Це ж треба було стільки часу тебе терпіти…
Чіп аж холодним потом обливався, слухаючи таке жахіття, але й далі сидів не рухаючись і тільки стривожено позирав на казанок.
— А може, воно й не подіє? — прошепотів він повним відчаю голосом.
— Навряд, — відрізала баба Момбі, шкірячись. — Я рідко коли помиляюся.
Знову запала напружена тиша. Довго вони сиділи, не кажучи й слова, а коли стара Момбі нарешті зняла казанок із вогню, вже добігало до півночі.
— Треба, щоб зілля охололо, а вже тоді його питимеш, — мовила стара чаклунка, що, попри всі заборони, таки була справжньою відьмою. — Тепер ходімо спати, а як розвидниться, я погукаю тебе і оберну в мармурову статую.
Сказавши це, вона взяла казанка, що парував, і пошкутильгала до своєї кімнати. Грюкнули двері, й Чіп почув, як у замковій шпарині повернувся ключ.
Була вже глупа ніч, але Чіп не лягав спати, а все сидів і дивився на жаринки, що тихо дотлівали у вогнищі.
3 розділ
Втеча
Чіп сидів і думав. «Аякже, бути мармуровою статуєю. — обурювався він подумки. — Це ж треба!»
Вона мене терпіла й тепер хоче мене спекатися? Найпростіше — обернути мене в статую. Який нормальний хлопець захоче все життя стирчати на квітковій клумбі!? Я знаю, що робити! Поки стара не примусила мене випити оте пійло з казанка, беру я ноги на плечі, та й згадуй як звали.
Чіп дочекався, поки з кімнати долине хропіння, а це означало, що бабега Момбі міцно спить, тоді тихенько встав і підійшов до мисника, аби знайти щось поїсти.
«Ніхто не вирушає в дорогу без їжі», — думав він, нишпорячи по вузеньких поличках.
Ось йому під руку трапилося кілька сухариків. По сир, який баба Момбі купувала в селі, довелося лізти в кошик. Порпаючись у ньому, Чіп знайшов перцівничку з тим самим життєдайним порошком.
«Можна прихопити і його, — подумав хлопець, — а то бабище стільки шкоди наробить!..»
І він поклав перцівничку в кишеню до сухарів і сиру.
Потім Чіп тихенько вийшов із хати й зачинив двері на засув. Небо надворі було зоряне й місячне, і після тісної та смердючої кухні ніч здалася хлопцеві привітною і напрочуд спокійною.
— Втечý й навіть не заплáчу, — тихо сказав Чіп, — бо я ніколи не любив отієї карги. Мені взагалі дивно, як я стільки часу з нею жив.
І він уже неквапно рушив до дороги, коли йому сяйнула думка.
Чіп зупинився.
— Щось не хочеться залишати Гарбузову Голову на ласку баби Момбі, — пробурмотів він. — Та й кому, як не мені, він має належати. Що з того, що вона його оживила. Я ж його зробив!
Він повернувся назад, зайшов до стайні та відімкнув загороду, в якій бабега Момбі залишила гарбузоголового страхопуда.
Джек стояв посеред загороди, і при місячному світлі Чіп побачив, що усмішка його така сама весела, як і перше.
— Гайда! — гукнув його хлопець і махнув рукою.
— Куди? — запитав Джек — Гарбузова Голова.
— Скажу тобі, щойно сам знатиму, — запевнив його Чіп, нездатний стримати усмішку на вигляд гарбузової мармизи. — А поки що просто ходімо.
— Чудово, — промовив Джек, незґрабно переставляючи ноги, і вийшов зі стайні, весь осяяний місячним світлом.
Чіп повернув у бік дороги, і страхопуд пішов слідом. Джек ішов якось дивно, весь час накульгуючи, а одне його коліно деколи згиналося не вперед, а назад, і тоді він мало не падав. Утім, дуже скоро страхопуд і сам помітив свою ваду, тож ступав уже обережніше і мав із ногою менше клопоту.