— Еге ж, усе це дуже цікаво, — промовив Джек, явно задоволений, — я зрозумів майже все, крім твоїх пояснень.
— Я радий, — відказав Чіп. — Після того як Чарівник утік, мешканці Смарагдового міста проголосили Солом’яника своїм королем і тепер звертаються до нього не інакше як Ваша Величність. Я чув, що народ його дуже любить.
— То ми йдемо до цього дивного короля? — зацікавлено запитав Джек.
— Ми могли б піти до нього, — відказав хлопець, — якщо, звісно, на тебе не чекають якісь інші, приємніші справи.
— О, ні, любий тату, — сказав Джек — Гарбузова Голова. — Я охоче піду туди, куди ти скажеш.
4 розділ
Чіп вправляється в магії
Невисокий худорлявий Чіп помітно збентежився, коли високий і незграбний страхопуд із гарбузовою головою назвав його татом.
Але вдаватися в тонкощі родинних стосунків було би довго й нудно, тож хлопець просто вирішив змінити тему розмови й запитав:
— Ти не стомився?
— Анітрохи! — відповів страхопуд. Він хвильку помовчав, а тоді знову заговорив: — Не треба мати багато розуму, щоб зрозуміти: якщо я й далі так ітиму, то мої дерев’яні суглоби зітруться.
«А Джек таки правду каже», — думав Чіп, простуючи дорогою. І пошкодував, що не зробив страхопудові руки-ноги міцнішими та витривалішими. Але ж він і подумати не міг, що простісіньке городнє опудало, зроблене тільки для того, щоб настрахати бабу Момбі, візьме та й оживе під дією чарівного порошку зі старої перцівнички!
Тож він трохи заспокоївся і став гадати, чим би зарадити Джекові — Гарбузовій Голові з його руками та ногами. Поки Чіп роздумував, дорога добігла до лісу. Мандрівці спинилися перепочити, і хлопець присів на стареньку дров’яну козлу, яку тут забув хтось із лісорубів.
— А ти чому не сідаєш? — запитав він страхопуда.
— А колінам це не зашкодить? — запитав той.
— Нітрохи! Навпаки, вони тільки відпочинуть, — заспокоїв його Чіп.
І Джек спробував сісти. Та щойно його коліна зігнулися більше, ніж при ході, як його ноги підкосилися, і страхопуд гепнувся на землю, наробивши гуркоту й тріску Чіп аж підскочив із переляку: чи не переламав він собі геть усе?
Чіп швидко кинувся до страхопуда, допоміг йому підвестися із землі, повипрямляв руки-ноги й обмацав гарбузову голову — чи вона часом де не тріснула? Пошкоджень нібито не було, але Чіп сказав:
— Мабуть, краще тобі зовсім не згинатися. Принаймні мені здається, що так буде найбезпечніше.
— Дуже добре, любий батечку, як скажеш, — відповів сміхотливий Джек, анітрохи не засмучений падінням.
Чіп знову сів на козлу.
Невдовзі Джек — Гарбузова Голова запитав:
— Як називається та штуковина, на якій ти сидиш?
— А, оця? Це кінь, — бовкнув Чіп перше, що спало на думку.
— А що таке кінь? — допитувався Джек.
— Кінь? Ну, взагалі коні бувають двох видів, — викручувався Чіп, уже й не знаючи, що казати далі. — Одні, ті, що живі, мають чотири ноги, голову та хвіст. Люди сідають на них верхи й скачуть.
— Розумію, — промовив Джек, весело усміхаючись. — Це такі самі коні, як і той, на якому ти сидиш.
— Ні, не такі, — похитав головою Чіп.
— Чому? Цей кінь теж має чотири ноги, голову і хвіст.
Чіп придивився до коня пильніше і зрозумів, що страхопуд слушно каже.
Деревний стовбур утворював тулуб отого «коня», а декілька гілок, що стирчали з одного боку, дуже скидалися на кінський хвіст. Із другого боку стовбур мав два великих нарости, схожі на очі, а на місці зрубу в дереві була заглибинка, яку можна було прийняти за рот. За ноги правили чотири прямих підпорки, теж вирізані з дерева й міцно припасовані до «тулуба». Оті «ноги» були широко розставлені, щоб дров’яна козла міцно стояла навіть тоді, коли на ній пиляють колоду.
— Ця штукенція таки скидається на справжнього коня, — став пояснювати Чіп. — Але справжній кінь — жива істота, він може скакати, гарцювати, він їсть овес. А ця коняка нежива, її зробили з дерева, щоб пиляти на ній дрова.
— А якби вона ожила, то могла б тоді скакати, гарцювати і їсти овес? — не вгавав Джек.
— Авжеж, і скакала б, і гарцювала б. От вівса не стала би їсти, — сказав Чіп, і йому аж смішно стало, що він так подумав. — Бо якщо навіть вона оживе, то як вона їстиме? Вона ж із дерева!