— А що тут додумуватися, — стенув плечима Джек. — Тут і думати нічого, це дуже просто.
Чіп витягнув ножика, обтесав маленьке деревце і став вирізати з кори щось схоже на вуха.
— Треба, щоб вони вийшли не дуже великі, — говорив він, орудуючи ножичком, — інакше буде не коняка, а віслюк.
— А це як? — допитувався Джек, стоячи на узбіччі.
— Ну, кінські вуха більші, ніж людські, а ослячі — більші, ніж кінські, — пояснив Чіп.
— А якби мої вуха були довші, — запитав Джек, — тоді я був би конем?
— Друже мій, — серйозно мовив Чіп, — хоч би які ти мав вуха, ти був і завжди будеш тільки Джеком — Гарбузовою Головою.
— Ага, — кивнув Джек, — здається, розумію.
— Тоді це справді дивовижно, — сказав Чіп, — та, зрештою, якщо ти так і вважаєш, то шкоди від цього нікому немає. Здається, вуха вже готові. Потримаєш нашу конячку, поки я припасовуватиму їх?
— Аякже, тільки допоможи мені стати на ноги, — попросив Джек.
Чіп допоміг страхопудові підвестися із землі, і Джек тримав коня за голову, доки хлопець ножичком зробив у ній два отвори і вставив туди вуха.
— А з ними вона нічогенька, — захоплено сказав страхопуд.
Та ці його слова, вимовлені просто біля вух Дров’яної Козли, були першими звуками, які вона почула, і вони так налякали тварину, що вона щодуху рвонула вперед, відкинувши хлопця в один бік, страхопуда — в другий, і помчала чвалом, не розбираючи дороги, ніби лякаючись тупоту власних копит.
— Тпру! — заверещав Чіп, зриваючись із землі. — Тпру, дурнувата, тпру!..
Так Дров’яна Козла й скакала б, не реагуючи на вигуки, та раптом оступилась у ховрашкову нірку і полетіла шкереберть, беркицьнувшись на землю, де й залишилася лежати горічерева, відчайдушно вимахуючи в повітрі всіма чотирма ногами.
Чіп підбіг до Дров’яної Козли.
— Оце коняка так коняка, нічого не скажеш! — крикнув він. — Чому ти не спинилася, коли я кричав тобі «тпру!»?
— То «тпру!» означає «спинися!»? — здивовано запитала Дров’яна Козла, втупивши в Чіпа свої банькаті очі.
— А що ж іще? — відказав Чіп.
— І нірка в землі теж означає «спинися!», так? — допитувалася Козла.
— Певно що так, якщо ти тільки не перестрибнеш через неї, — пояснював їй Чіп.
— Яке у вас усе дивне! — вигукнула Козла, ніби вражена. — І що я тут тільки роблю?
— Розумієш, я тебе оживив, — сказав Чіп, — але з тобою не станеться нічого кепського, якщо ти мене слухатимешся й робитимеш усе так, як я тобі казатиму.
— Ага, я маю слухатися тебе в усьому, — сумирно повторила Дров’яна Козла. — А що зі мною сталося хвилину тому? Мені здається, що зі мною щось не так.
— Ти лежиш догори ногами, — пояснив Чіп. — Не брикайся, і я спробую знову поставити тебе на той бік, що треба.
— А скільки в мене всього боків? — запитала Дров’яна Козла, явно здивована почутим.
— Декілька, — не став вдаватися в подробиці Чіп. — Але спробуй не брикатися.
Нарешті Дров’яна Козла заспокоїлася, її ноги нерухомо завмерли, і Чіп після кількох спроб таки спромігся перевернути її й поставити на ноги.
— Ага, тепер, здається, зі мною все гаразд, — промовила стрибуча бестія.
— Ти зламала собі одне вухо, — сказав Чіп, уважно оглянувши дров’яну шкапу. — Доведеться замінити його на нове.
І він повів Дров’яну Козлу назад, туди, де Джек — Гарбузова Голова марно намагався підвестись. Спочатку хлопець допоміг страхопудові встати, а тоді вирізав нове вухо й припасував його Дров’яній Козлі.
— А тепер, — сказав він їй, — уважно слухай все, що я тобі казатиму. «Тпру!» означає «стій!», «вйо!» означає «скачи!», а як почуєш «пішла!», тоді скачи щодуху. Зрозуміла?
— Здається, зрозуміла, — кивнула Дров’яна Козла.
— От і добре. А тепер ми вирушаємо до Смарагдового міста, де нас чекає зустріч із Його Величністю Солом’яником. Джек — Гарбузова Голова їхатиме на тобі верхи, щоб поберегти свої коліна.
— Не маю нічого проти, — відказала Дров’яна Козла. — Твоє слово для мене — закон.
Після цього Чіп допоміг страхопудові видертися на Козлу.
— Тримайся міцніше, — застеріг він Джека, — а то гепнешся і від голови тільки друзки залишаться.
— Яке жахіття! — аж здригнувся страхопуд. — А за що мені триматися?
— Ну… — зам’явся Чіп. — Тримайся за вуха.
— Тільки не за вуха! — запротестувала Козла. — Я ж нічого не чутиму.
Важко було з нею не погодитися, тож довелося Чіпові думати далі.
— Придумав! — сказав він нарешті, пішов до лісу й вирізав із кремезного молодого деревця невеличкого кілка. Загостривши його з одного кінця, він зробив у Дров’яній Козлі, прямісінько за головою, невеличке заглиблення, тоді підняв із землі невеличкий камінь і міцно вбив кілка у тіло Козли.