Я зупиняюсь посеред довгого жовтого коридору і кажу: «А де ж Троя?» Лада з Томеком перезираються. «Якщо тут Археологічний музей, то мусить бути Троя». Ну, звісно, я розумію, що це туристичний бренд, і що, можливо, Шліман і не Трою знайшов. Сліди руйнування, пожежі — яке місто уникнуло заглади? І пагорб Гіссарлик, де навіть поставили Троянського коня для туристів, — це п’ять годин їзди зі Стамбула. І в таку пору року все там зачинено. Але Троя мусить бути в Археологічному музеї. І вона є. Трохи далі. Певно, зо сім залів, тобто вітрин з черепками і посудом, ясна річ, без скарбу Пріама, бо його Шліман вивіз з Туреччини додому, а потім росіяни вкрали, коли воювали з німцями. Скарб — це погана знахідка, він перетворюється на купу черепків і сухого листя.
Задля Трої я ще в дитинстві вивчила всі грецькі міфи, хоча ніколи не прагнула відвідати Грецію. Принаймні, в наші часи, коли все перетворено на машину, яка випомповує гроші з туристів. Я читала «Іліаду» й «Одіссею» Гомера, «Метаморфози» Овідія, у мене ціла бібліотека античної літератури. І все це завдяки Трої, завдяки Генріху Шліману, чиє серце назавжди залишилось дитячим. Напевно, Лада каже Томеку: «Ну, все, мама допалася». А вже вечоріє, і мене охоплює розпач: якого біса ми лазили стільки по порожньому султанському палаці, який нічим не промовляв до серця, коли тут — Троя? Мені від цих черепків, пряслиць, таких як і в Україні, перехоплювало подих. Немає значення, чи існувала направду Троя в Гіссарлику, коли вона існує в тебе у голові. Її зруйнування дорого обійшлося завойовникам. Одіссей не міг знайти батьківщини десять років, Агамемнон був вбитий, Ахілл також, та й усім їм набридла ця безглузда війна, хоча це вони вже під кінець вважали її безглуздою. Насправді існував якийсь вищий розрахунок у всьому тому. Війна йшла не за багатства, а за право володіти красою. І Гомер, такий багатослівний, коли йшлося про описи зброї, речей, делікатно замовкав, коли йшлося про істинний сенс війни, він приховував його, маскував, бо людям не можна знати всього. Ця традиція ведеться ще від шумерів. Про справді важливі речі — або якомога менше, або взагалі нічого. Щоб не було профанації. Гімни не повинні виходити за двері храму. Людина повинна дорости до того, щоб без посередника розмовляти з богами. Скасувавши цю ієрархію, люди натомість створюють іншу піраміду чи вертикаль: політичну та фінансову. Світ поділений на «золотий мільярд», країни другого і третього світу. Багатство проти традицій і високої духовності, з якими і йде зараз війна по всьому світу. І в Україні також. З обох боків. З одного, східного, намагаються знищити національну культуру, а із західного — не допустити в Європу проникнення іншої точки зору, крім схвалення ліберальних цінностей, небезпеку яких усвідомлюють уже й самі, але голосів цих майже не чути.
У третіх країнах практично неможливо заробити гроші чесним шляхом, не вкравши або не зрадивши, і це найбільш принизливо, коли тебе вважають жителем бідної країни і шкодують. Я пригадую, як у чорні 90-і в мою убогу оселю принесли пакунок з Америки — допомогу українським письменникам. Я з Ладою і своєї племінницею побачили там старі лахи, які не вдягнув би й жебрак, банку зіпсутого какао і кілька пакетів китайської вермішелі, типу «Мівіни». Я ніколи не зазнавала такого приниження, хоча вже сягнула дна. Бо то було не лише приниження мене, а й нашої культури. Шліман так само вважав, що турки не здатні оцінити скарбів Іліону, хоча у XV столітті Османська цивілізація була розвинутішою, ніж вся Західна Європа зі своїми «бенілюксами».
В останній вітрині було золото, кілька підвісок від діадеми у вигляді нанизаних листочків, браслет, сережки. І фото Софії Шліман, грекині, в прикрасах зі скарбу. Все, що перепало турецькій державі, яка знищила свою державність і потугу у намаганнях загарбати світ. І отримала приниження й пієтет до переможців. Те саме сталося з Німеччиною, що почуває пієтет до Росії, боїться її.
Я сиділа в закапелку і дивилася документальний фільм про розкопки Трої. Пустеля, пісок. Можливо, там теж падає зараз дощ і під ним мокне Троянський кінь. Я сиділа доти, доки фільм не закінчився.
Ми сховались в якомусь кафе, де кава була по сім лір, але потрібен був Інтернет, бо в нашому помешканні він пропав зранку. Я попросила Томека, щоб подивився новини в Україні. Гірше не стало. І за це дякую Господу.
У кафе було повно іноземців, дуже тісно. Каву пили лише ми і немолода турецька пара. Ми вийшли, і Томек пішов шукати пахлаву в маленькому кафе, де ми були першого дня. Там було майже порожньо, але був вайфай. Місце не для туристів. Саме такі мені найбільше подобаються. Літній господар тихо перемовляється із знайомим, дідок у кутку вечеряє на самоті. Я попросила гарячого молока, Лада — суп, а Томек — чай. Я і у Львові обираю тихі місця без брязкалець для туристів. Як-от, кафе на Вірменській, де все як і тридцять років тому, останній острівець львівської шляхетності. Тут приймають тебе не по одежі і не по грошах, а згідно з тією властивою всім народам гостинністю, коли гість і господар на рівних. Таке можливе все ще на Сході, і оте кафе у Львові належить вірменам.