4
Останній день року. Ллє дощ. Він барабанить по підвіконні й перевернутому човні. На балконі з’являється жінка, вичепурена, наче до роботи, з білим комірцем, що виглядає з-під светра. Вона щоранку витрушу ковдри, залишає на кілька хвилин, тоді забирає. У не рухи відпрацьовані, як в автомата, вона пишається собою. Але вона не може бути щасливою. Бездоганні господині глибоко нещасні. Вони гадають, що їхня бездоганність буде оцінена на небесах, хоча ніколи не дивляться на небо. Ця жінка зараз піде на роботу, яка теж вимагає бездоганності. Поряд з нею я б виглядала нікчемою. Щоб стати бездоганною, мені потрібно зробити в квартирі євроремонт і позбутися котів, тобто їхньої шерсті. І пропрацювати на одному й тому самому місці років тридцять. І бути ображеною на життя, мати комплекс Титанії.
Я вирішила теж купити собі парасольку, таку як у Лади, за десять лір. Але в галантерейній крамничці їх уже розкупили. Правда, одну, відкладену, таки продали.
Ми вийшли, налетів порив вітру, і парасолька зламалася. Я ще мала надію, що не зовсім, і сховалась за будинок, щоб скласти. Але там було не краще. Я забігла у нішу біля гаража, де порався якийсь дядько. Я навіть йому посміхнулась, вибачаючись за те, що ступила на приватну територію, але він не відреагував. Видно встав не з тієї ноги. Що ж, він у своїй країні може вставати з якої хоче ноги. Парасолька обвисла. У нас такі не викидають. Треба хоч день поносити.
Коли я наздоганяла Ладу з Томеком, то побачила, як моя доня широким жестом шпурляє в урну свою парасольку. Теж зламалась. Це мене розсмішило.
Останній день року. Хай він швидше закінчиться. Хай ніколи цей рік не повертається.
То був дивний день, наповнений безперервним гулом, без жодних ознак свята. Можливо, саме тому був сенс їхати до країни, де Новий рік не святкують, де не п'ють шампанське і не пускають феєрверки. Потім Аня розкаже мені, що на Сихові таки стріляли, і вона почувала себе недобре від того. Бо це нагадало їй про війну в неї вдома. Бідна дитина. Я вже багато років не зустрічаю Новий рік, але зате його зустрічають мої сусіди і весь Львів. Люди не розуміють, що можна й не зустрічати. Не дивитись тупий телевізор. Не збиратись всією родиною коло миски з олів’є. Я одного разу це зрозуміла. І Лада завжди йде з дому в цей день. Головне, не змінювати своїх звичок. Вдавати, що це звичайний день. І він стане звичайним. У мені навіть нічого не стрепенеться. Я пригадую, як маму ховали 31 грудня, і після похорону моя двоюрідна сестра сказала, що зараз піде купити шампанське, і я здивувалась, бо забула, що за кілька годин Новий рік. Ми сіли з Ладою в маршрутку до Львова, я заснула. Лада вийшла на перехресті, щоб поїхати до друзів, а я повернулась в неприбрану хату, нагодувала котів і лягла спати. І крізь сон чула стрілянину. Але найдивнішим був ранок. Я прокинулась з якоюсь злою рішучістю вирватись з тієї чорної прірви, в яку мене затягували згадки про тяжку мамину смерть. Все це стояло перед очима. Десять днів, найнестерпніших у моєму житті.
Я витягла штучну ялинку, прикрасила її іграшками. То був мій протест. Я хотіла вийти з тіні смерті. Я увімкнула телевізор. Там йшов концерт старих українських шляґерів 60–70 років. Я сиділа і ревіла, хоч на похороні не проронила ні сльозинки, бо не можу плакати на людях. Ці пісні були піснями мого дитинства і маминої молодості: «Черемшина», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Рушник». То був реквієм за моєю мамою, за колишньою, не тією дивною відстороненою істотою, яка згасала у депресії півтора року. Я вчинила правильно. Я скинула з себе чорну хустку, щоб мене не поглинув морок, щоб не виникло спокуси піти за мамою. Бо всі ці десять днів ми молились, щоб вона пішла і більше не страждала.
Той день не міг не бути особливим. Ніколи з моменту своєї смерті мама не була так близько від мене. Я не знаю, чому Лада з Томеком вибрали цей район в азійській частині, Ускюдар, але він дуже нагадував той Стамбул, який описував Корбюзьє: пагорби, мечеті і цвинтарі. Тільки тепер усе заливав дощ. І я мерзла руки. Вони геть посиніли. Рукавиці я забула у Львові. Треба було купити нові. Я не знаю, скільки я ходила б отак по Львову і чи взагалі випхала носа з хати, але тут мене огорнула якась нечутливість і байдужість до того, чи промокну. Я спостерігала за собою ніби збоку, не відчуваючи тих емоцій, які повинна відчувати людина в іншій країні. Галантерейну крамничку ми знайшли швидко, зовсім маленьку. Коробка з рукавицями стояла надворі, я вибрала собі чорні вовняні рукавиці, і ми зайшли. Там торгувала молода жінка в хустці, мусульманка, і товар свідчив про те, що тут живуть прості небагаті люди, які й купують ці хустки, шалі й шкарпетки, і знають одне одного. Але якщо прийде хтось чужий, то нехай приходить, не проганяти ж його.