По суті, перебувати на пограниччі війни і миру тяжче, ніж з головою зануритись у саму війну. Надія не лише посилює, а й завдає підступного удару в найнесподіваніший момент. Мені весь час крутиться в голові: живі будуть заздрити мертвим.
Весь день ми наштовхувались на цвинтарі, крихітні, геть закинуті і менш-більш доглянуті. Мертві тут були поруч з живими, як у середньовічних містах, огороджених муром. І жодні нові будинки, хоч їх в цьому районі не було, не займали територію мертвих. Як у нас, де тільки історики знають, що на місці цього кварталу з XIX століття був цвинтар, а на місці Краківського ринку був колись єврейський цвинтар, і що постамент вже неіснуючого пам’ятника Леніну у Львові зроблено з уламків надгробків січових стрільців. Що думає про це Господь? Чи для нього це несуттєво?
Так ми вийшли до великого нового цвинтаря, схожого на європейський, бо не було поблизу мечеті, не було огорожі на замку. Ми пройшли через нього, щоб вийти на широку вулицю. Здається, то була вже найвища точка пагорба. На цвинтарі було багато котів, здебільшого чорних, вони сиділи на білих пам’ятниках під високими деревами, дикуваті, хижі охоронці спокою мертвих.
А по той бік широкої вулиці, спускаючись уже донизу, ми знайшли маленьку пекарню, де мені зразу в око впали зеленкуваті тістечка, з фісташками. Вони були ще теплі. Господар дав нам кожному по тістечку попробувати, що було неймовірно щедро, бо то були дорогі ласощі. Ми ще накупували всього, і тут я по бачила чудову сіру хлібину, від якої йшло тепло. У 90-роки до нас приїжджали турки зі своїми пекарнями, відтоді в Україні з’явився хліб, що засихає наступного дня, і зовсім несмачний. Тепер на противагу тому несправжньому хлібу в нас почали пекти хліб на дровах, і я намагаюсь його купувати. Колись давно до нас в село прийшов дідусь, якийсь не від світу сього. Він ходив і питав, чи немає у когось хліба «домашнього печива», бо він уже сім років не їв його. Ніхто не знав, хто він і звідки, звісно, ми не мали такого хліба, бо піч давно розібрали, а спечений у електричній духовці — це не той хліб. Дивлячись на хлібину в турецькій пекарні, подумала, що той мандрівний дідусь не відмовився б від неї, хоча справжній житній хліб колись пекли в Україні. Кислий, з твердою грубою шкоринкою, важкий і самодостатній.
Ми повертались, і я думала, яким буде довгий цей вечір напередодні Нового року. Інтернету немає знову, в мене в ноутбуку лише «Англійський пацієнт» з непрочитаних книжок, а у темряві не поблукаєш. Не було б дощу і вітру, ми могли б поїхати в центр, подалі від цвинтарів і порожніх вулиць. Чи просто пошукали б море по шуму і запаху у своєму Гос-тепе. У Львові я чула про будинок біля моря і уявляла собі, що в новорічну ніч стоятиму на пляжі й слухатиму шум хвиль.
Але ми повернулись такі емоційно й фізично виснажені, що в нас не залишилось ні крихти новорічного пафосу. Я поклала сушитися куртку й черевики коло батареї, закуталася в коц і заплющила очі, бо час минає швидше з заплющеними очима. Мені не було добре. Мені навіть хвилину не було добре в Стамбулі у ці дні. Я перебувала у стані постійної тривоги, так як і п’ять років тому, коли вмирала моя мама, а дочка летіла з Америки через океан після кількамісячної відсутності, і я поїхала на день до Львова, щоб відчинити їй двері. Всі ті дні я не писала їй про бабусину хворобу. Тільки коли вона прилетіла в Бориспіль, зателефонувала і сказала, що сталось і до чого воно йде.
Томек на смартфоні господаря, який нам залишив його, щоб ми переглянули пошту, допоміг мені зайти на мій акаунт. Два листи, я тепер вже й не пам’ятаю від кого, і лист від Лани, яка повідомила, що з котами все гаразд і дівчата з Луганська залишаються на Новий рік у мене. Я уявляю собі, як хто зустрічає зараз чи не зустрічає Новий рік. Як завжди, звісно. Тільки в мене вперше за багато років щось змінилось. Я сиджу за великим круглим столом у чужій вітальні, хтось з нас позирає на мобільний. Однак, за розмовою ми проґавили 00.00, і чуємо тільки, як хтось вистрелив з ракети, і темне вікно на мить осяялось кольоровим блиском. І все. Потім мені розповідали дівчата, як стріляли на Сихові попри заборону, і як їм було неприємно й тривожно. Що вже казати про малих дітей з Донбасу, які ховаються під ліжко від кожного звуку, що нагадує постріл. Рік тому ми не могли цього уявити. Але я пригадую, як одного разу зранку не виявилось Інтернету, і ось я стою біля вікна, намагаючись вгадати новини по обличчях людей, і мене дуже напружує, що вони заклопотано розмовляють по телефону. І врешті я виходжу з хати раніше, ніж звичайно, щоб хоч щось дізнатись…