Томек хотів знайти колишній портовий склад, де зробили виставковий зал, і ми швидко покинули ґламурну набережну і пішли довжелезною вулицею, по якій страшенно гуркотіли машини і яку не навідували туристи. Будинки високі, сучасні, але якісь занедбані. Схоже на Тель-Авів. Корбюзьє того всього не бачив, цього ще на початку XX століття не існувало. Тут могли рости сади, а в садах — дерев’яні будиночки з різьбленими балконами, повитими виноградом.
Ця вулиця нагадувала нотний стан. Ре, мабуть, була вірменська церква, дуже велика, сіра, з боку моря. Щоб побачити її, потрібно було перейти через кілька транспортних смуг. Вірменські храми всюди виглядають сиротами, бо вірмени покинули давно насиджені місця і подались в інші, успішніші чи безпечніші краї. Нема кому ходити в ці прегарні храми, які ніколи не переплутаєш з католицькими чи православними. Те саме з костелами по селах. Колись у нас мешкали українці, поляки, євреї, німці, і одного разу вони зникли. Залишились самі українці, автохтони, бо в них не було іншої батьківщини, їм не було куди тікати від окупанта. Тільки в гори й ліси.
До — будинок, весь закутаний у чорну плівку, напевно, його реставрували. Оскільки він мав дев’ять поверхів, вражала сама кількість плівки, я таку купувала, щоб закривати меблі під час побілки. Але якби я жила сто років тому, то напевно б відчула жах. Все одно, навіть зараз будинок видавався чимось лихим, дивитись нього було неприємно.
Мі — потріскані сходи, пофарбовані в кольори веселки, що ніби ведуть з моря в небо. Старший чоловік годує котів, приніс їм гостинці. Він розмовляє з ними як давній приятель.
Фа — у дворі, де на колишньому складі сатирична виставка «24 години з життя бюрократа» — антисемітський плакат, щось про Палестину.
Царство «лівих».
Ми повертаємось, щоб піти по тих чарівних сходах все вгору і вгору, й опиняємося на головній площі Тахрір, де повно туристів. Для тих, хто вийшов із совка, лівий рух — щось абсолютно ідентичне з комсомольською ідеологією. Мене це, принаймні, страшенно дратує. Площа нагадує райцентр, тільки що сріблястих ялинок бракує. Та й Лада з Томеком байдужі до лівизни, майже байдужі. У країні, де сто років не було війни, молоді хочеться чогось такого помірковано-радикального. Тому Орхан Памук для них ідол. Можна піти в Музей невинності, але це дорого, і дивитись на 50 недопалків героїні за 40 лір, ну його. Наші зірки укрсучліту залюбки поробили б собі такі персональні музеї, але в них немає грошей і на Нобелівську премію вони не тягнуть.
Ми купуємо якісь булочки з начинкою і, затиснувши в руці, пливемо рікою туристів і просто молоді. Мене знову хапає біль, і я кладу недоїдену булочку в сумку. Вдома вона перетворюється вже на сухар. Недовгий вік у турецької випічки. У нас теж такого повно — їсти треба, поки тепле.
Вулиця була для променаду, хоча спершу ми бачили знамениті червоно-жовті трамваї Стамбула, але потім усе якось витіснила музика. Вуличні музиканти повиходили то групами, то поодинці на вечірні концерти. Східні мелодії настільки прекрасні, що я б могла стояти і слухати до кінця світу. Мене може часом зачарувати вуличний джаз, але йому далеко до цієї магії, адже витоками цієї вуличної музики були танці дервішів, як витоками поезії — суфійська поетика. Світ можна втримати від розпаду за допомогою гармонії. Злидні, смерть, хвороби, розпач перемагає музика. У людей, що живуть тут, — музика в крові. Вони звільнюються від скутості, нав’язаної їм почуттям історичної провини і стандартами європейської цивілізації. Вони танцюють.
І євреї танцюють. Я колись бачила, як вони танцювали на площі під Стіною Плачу, ставши в коло. Чоловіки. Самі чоловіки. Я пам’ятаю, як прокинулась вранці в Єрусалимі в суботу зранку і почула, як хтось по сусідству виводить нігун. Вперше почула нігун наживо, не в записі. Небо ще було бліде, заспане, квіти на перилах і балконі спали…
А далі був Макдональдс, Лада пішла купити собі кави, тієї гидкої макдональдівської кави, а я стояла на хіднику й роздивлялася якусь адміністративну будівлю, і слухала, як шумить вулиця. Вже сутеніло, і то добряче. Біль вхопив мене і повільно відпустив. Якось витерплю. Треба просто завмерти, прислухатись до пульсування болю, знайти його ритм. В мені теж живе музика. Її ніхто ніколи не почує, на відміну від моєї мови. Кант не міг слухати музики. Вона завдавала йому болю. Її було повно всюди, як приправи до світського спілкування. Я ніколи не любила музики як тла для чогось, я не налаштована псувати нею свій внутрішній ритм, але коли наші ритми співпадають, у цій моїй пустелі зволожується пісок і проростають квіти. Або коли я незахищена: забрало підняте, кольчуга скинута.