Католицький костел святого Антонія в готичному стилі теж був на цій вулиці, гостинний, з різдвяною шопкою, наче листівка, вклеєна у Стамбул. Тут було гамірно, людно, повна ілюмінація. Тоді як вірменська церква біля моря, напевно, тонула в темряві, і той чорний будинок нагадував священний камінь Кааби. Ось на що він був схожий.
Клаптик Різдва, до якого злетілися, як мухи, італійці. Я навіть посиділа трохи на лаві. Я не сумувала за Різдвом і за Новим роком. Я могла обійтися без них, але костел святого Антонія, дивака, який проповідував рибам, зворушив мене. Я могла б тут відтанути, може, навіть згадати ритуали дитинства, коли я знаходила час, аби посидіти під ялинкою й помріяти. Мрії були невиразні в сенсі реальності, але я мріяла про диво — зустріч з кимось незвичайним — чарівником, мудрецем, що навчив би мене змінювати світ. Але найбільше я хотіла, щоб мене забрали кудись, викрали. Я б навіть не озирнулась назад. Я б за ніким і нічим не шкодувала. І зараз я цього хочу, тільки той, хто прийде за мною, буде мовчазний і без обличчя.
Коли ми йшли до метро, там огрядні жінки голосно продавали квіти, обтріпані білі хризантеми, а далі молоді чоловіки зібрались у коло і танцювали під магнітофон. Може, то були курди, може, араби-заробітчани. Вони збирались щовечора, після роботи, щоб потанцювати. Схід — прекрасний.
8
Я й зараз озираюсь на цей гурт танцюючих у напівтемряві людей, яких підтримують їхні подруги й приятелі. Вони тяжко заробляють собі на хліб, вони мешкають у халупах чи бараках, але танець струшує з них пил буденності. Вони мріють, що танцюватимуть на весіллі одне в одного, де ж повчитись, якщо не на вулиці, там просторо, там ніхто їм не забороняє, бо танець і музика священні для Сходу. Тут Європу і Азію розділяє така вузька смужка води, що не можна зафіксувати моменту переходу. Можливо, Босфор поділений на дві частини, а можливо, він нейтральний. Географія і політика — це різні речі, я тоді якось над цим не замислювалась.
І після обов’язкового метро нас знову зустріли справжні господарі Гос-тепе: дощ, вітер, і шум, і тоскне відчуття повернення в безликий притулок. Музика дерла з мене шкіру і посипала сіллю.
Тому це й сталось. Люди дивляться одне на одного й не помічають, що хтось зараз — як відкрита рана. Що стан ейфорії переходить у повну протилежність. Надто було прикро повертатись у дощ і холод після такого щедрого світлого дня. Надто швидко прийшла темрява. І тієї ночі, і зранку, і в обід мамина тінь заповнила мене по вінця. Ота чорна постать, що я бачила уві сні, —давила мені серце і тримала, хоч я корчилась, борсалась, пручалась, але розум і здоровий глузд тут безсилий. Давній товариш, який пережив смерть брата і матері, два роки теж так боровся, доки не віддався у руки лікарям. І тепер начебто здоровий, але коли я дивлюсь па нього, то відчуваю в його енергійності щось штучне. Ліки треба знайти у собі.
Я не забуду, як мама в агонії хапала мене холодними як лід руками. Таке відчуття було в мене того вечора. Осквернення смертю. Я заганяла його всі ці п’ять років у куток, я намагалася відштовхнути від себе ці руки, що тягнули мене на той світ. На дев’ятий день мене паралізувало уві сні. І якби я не прокинулась тоді й силою волі не змусила своє серце битись, я б померла.
Зараз я відчувала те, що відчувала моя мама в останні дні перед смертю — повну байдужість. Двері розчахнулись, і морок втягував її до себе. Зник інстинкт самозахисту.
Я стояла, притиснувшись до стіни в метро. Мені здавалось, що якась сила штовхне мене під потяг. І мені було в принципі байдуже, що це станеться на очах у моєї дочки. Вона вже доросла, вона це переживе. Мені потрібно звільнитись.
І в той же час я гарячково шукала пояснення, чому це зі мною відбувається. Мала подібний напад одного разу на свій день народження. Я тоді хотіла залишити мобілку, замкнути за собою двері і поїхати до Урожа. Йшлося про те, щоб відгородитись стіною. Хоча я не думала тоді про смерть, лише про втечу. Коли я сама, мені легше впоратись із стресом. Я маю досвід. Я знаю, що це таке, коли ти не можеш піти з дому, бо немає куди, і ти не хочеш йти, бо це твій дім.
Зараз я вільна, мене ніщо не тримає, мені нема чого втрачати. Я можу розчинитись у порожнечі своїх дитячих і навіть дорослих кошмарів, які мені вже не сняться, і я не чую тієї моторошно-прекрасної музики, суть якої нелюдська. Цей притлумлений розпач проривається час від часу. Я зараз переживаю те, що моя мама за ці самотні роки старості, коли вона звела своє життя до виконання елементарних робіт, і спочатку перестала їздити до дочок, потім перестала ходити до магазину, потім перестала виходити за межі подвір’я. І померла, оточена непроникним муром, наодинці зі своїм страхом, в обложеній фортеці. Я відчуваю її присутність в собі, я готова сказати своїй дочці те, що казала мені мама: ТИ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ. Якщо я це скажу, то і моя фортеця буде збудована.