3
Вранці прокинулась від співу муедзина. По підвіконні й перевернутому човну лупив дощ. Я не вдома. Вдома спросоння тягнешся рукою до ноутбука, шукаєш укрнет. Раніше руки тремтіли, все всередині обривалося від тривоги — тепер звикла. Бувають періоди затишшя. Але зараз до ноутбука треба ще підключити Інтернет з господаревого смартфона.
Рік тривоги. Я думала, що поїздка трохи злагіднить емоції, власне, я й не думала їхати. Але Лада з Томеком зірвались, знайшовши дешеві квитки, і мене взяли з собою. Тим більше, що літак зі Львова. Майже сюрприз. Але мені так тяжко на серці. Вдома зараз дівчина-біженка з Луганська, нема від неї звістки. За два дні жодного листа. Маю підозру, що я неправильно записала її електронну адресу. Зрештою, так воно і виявилось.
Хочу додому. До 5 січня ще так далеко. Якби не війна… Потім може не бути такого шансу — кудись вибратись. Хтозна, як воно буде.
Я зварила каву, яку привезла зі Львова. Її питиму до останнього дня, бо в супермаркеті тільки розчинна. Каву тут купують на базарі.
— Привіт, пташечко!
Я готова насипати їй крихт. Геть з глузду з’їхала. Часом вдома я розмовляю з м’якими іграшками. Мені здається, що їм незручно сидіти, або холодно, або самотньо. Я думаю, так багато хто робить — наділяє речі душею, — однак соромиться в цьому зізнатись. Я не мала в дитинстві жодної м’якої іграшки, лише ґумові чи з пластику, не мала улюбленої забавки. А в Ладусі був Тигрисик, такий маленький, на долоню, але вона з ним спала навіть коли виросла. Він і зараз є, але вона не взяла його з собою до нового помешкання у Львові. Томек купив їй песика, теж іграшкового.
Цей день був здійсненням моїх дитячих мрій. Дивно, я ніколи в дитинстві не мріяла побувати у Межиріччі, чи Єгипті, чи в Стамбулі, куди потрапляли невільники з романів Загребельного, Зінаїди Тулуб, Юліана Опільського. Я розуміла, що цього часу вже не існує в реальності, а в уяві я завжди можу туди потрапити, вдесяте перечитавши книжку. Правда, іноді я думала про краї, куди хотіла б потрапити, і питала себе, чи дуже туди хочу. Ні, не дуже. Насправді я хотіла потрапити в пустелю, щоб жити там: ліс, велика вода чи навіть величезне місто, де можна загубитись, де є підземелля, руїни, порослі шипшиною й терном мури. Хіба я не маю права цього прагнути, коли хтось прагне жити у багатому будинку з гаражем і басейном, зупинятися у дорогих готелях, обідати в ресторанах, плавати на яхті? Я ніколи не заздрила можновладцям і амбітним мандрівникам, які зустрічаються зі знаменитостями. Я по вінця наповнена собою, своїми мріями і планами.
Але коли ти раптом наближаєшся до свого дитинства, це все одно, що обійняти м’яку теплу іграшку.
Я не знаю, наскільки страждали стамбульські коти під дощем і вітром, але я просила Бога, щоб він пожалів котів і припинив дощ, щоб вони так не переступали з лапки на лапку і жалібно не нявкали. Бо я знаю, який світ немилосердний до тварин, від своїх трьох котів, яких я підібрала на вулиці, і тих, яких не могла порятувати. Я ще не знала, що по всьому місту стоять миски з котячим кормом і водою, а подекуди будиночки для котів, і що кожного кота ти можеш погладити, він не боїться людей. Зрештою, як і в Єрусалимі. Це в Європі на таких, як я, дивляться зневажливо, вважаючи, що тварин люблять лише люди, в яких не реалізувалось особисте життя, і що варто любити дорогий одяг, гульки, коштовності, навіть людство. Для мене все це або мертве, або фантомне. Кілька рослинок у горщиках на крихітному подвір’ячку, які треба поливати щодня, миліші за всі ці стандартні травники перед стандартними котеджами, чи декоративні сади правильних геометричних форм. Схід дав Заходу геометрію, а сам відмовився від неї.