Шумер, Ассирія, Вавилон — задля цього я прийшла сюди і з годину кидалася несамовито по тих кількох залах, де були речі, що я їх впізнавала. Я забула про дощ, що вже стрімко наближається вечір, і це тільки початок експозиції. Лада лише посміхалась: вона знала. Я їй про це розповідала.
В мені прокинулась маленька сільська дівчинка, яка начиталась Зенона Косідовського «Коли сонце було богом», і в купі піску на подвір’ї робила усипальниці шумерських царів або єгипетських фараонів. Чомусь Шумер вразив мене більше, можливо, завдяки золоту й лазуриту, і тому, як ця цивілізація виринула із забуття. Можливо, тому, що я уявляла собі, як у поховальну яму спускаються слуги, випивають сонне зілля, а потім їх убивають. Оті дрібні деталі: срібло, що окислилось, реконструйоване обличчя цариці Шубад, у головному уборі із золотого листя, портрет князя Гудеа, печатка із зображенням ангела, цап із золота, лазуриту й перламутру, зотліла арфа… В Музеї історії Ізраїлю було кілька речей із Шумеру, але тут… Тут мене і Шумер розділяло лише скло чи кілька сантиметрів повітря. І всі ці речі з каменю, бронзи, мушель і глини, я бачила, звідки їх було взято. З якого краєвиду, якого помешкання. Бо всі ці роки я читала все, що могла, про Шумер, і пішла в цей музей задля Шумеру. Я писала про Шумер, я перечитувала шумерські гімни і поеми, я читала шумерський словник, я не маю золота, але в мене є кулон і коралі з лазуриту, і найшляхетніше поєднання кольорів — це синій і золотий. Я побувала в країні мертвих і запам’ятала туди дорогу, і знаю, що там небіжчики сидять у пилюці й чекають води і хліба від родини. А хто не має нікого, тому гірко й сумно.
Ми приносимо своїм мертвим вогонь і квіти, ми облаштували для них рай, ми здатні відмолити їхні прогрішення, щоб полегшити очищення душі. Ми записуємо їхні імена на папірці, щоб священик згадав їх у церкві. Ми існуємо доти, доки про нас пам’ятають. Так думають всі народи Землі. Це записано в генетичному коді людини.
Я всі ці роки створювала Шумер на карті своєї свідомості, хоча навряд чи колись побуваю в Межиріччі. Бо там війна. Тепер і в нас війна. «Твої сини порубані в крові лежать». Твої, Шумере, і твої, Україно. Материнська кров змішалась з дитячою. Я не можу їхати до Європи, яка не знає, що таке, коли діти сивіють у п’ять років, і нічого не хоче про це знати. Мені така Європа не потрібна. Європа, яка сміється над чужими богами і пророками, і над своїми власними також. Звичайно, негарно таке говорити освіченій людині, яка виховалась на європейській культурі, але якщо я не напишу про те, що відчувала тоді у Стамбулі, то відчуватиму докори сумління. Що відчувала хвора на сухоти Сімона Вайль, відмовляючись від харчування, бо йшла війна і горіли крематорії в концтаборах, чому голодував у знак протесту проти знущання над товаришами хворий ув’язнений Василь Стус? Це усвідомлення ірраціональності буття породжує ірраціональні емоції. Коли ти виплескуєш їх перед чужими людьми, будь готова, що тобі сміятимуться в обличчя. Шумер поволі вмирав, поневолений варварами, які привласнили собі його історію, героїв, міфи, і загинув остаточно, коли ніхто вже не міг відрізнити шумерське від аккадського, тільки ще довго у храмах молились шумерською мовою. Бо їм дозволили, чи, може, боялись їхніх богів. Бо чужі боги теж можуть завдати шкоди.
Коли археологи відчистили глиняні таблички від пилу, вони стали червонуватого кольору, такими як були колись. Дивно, що інші народи не писали на глині. Мабуть, сонце там не таке палюче. Побачити б все це хоч на мить. Може, так воно і було б, і я замість Стамбула поїхала б до Багдаду, а звідти в пустелю, де колись текла вода в каналах, а нині всюди пісок і змії. Я пам’ятаю, як бомбардували Ірак, як грабували Археологічний музей, і щоб зменшити біль, я написала повість «Брат мій Енкіду». Я пам’ятаю іракських біженців, яким ми допомагали. У них широко розставлені очі й чорне волосся. І якась шляхетна постава, стриманість. Турки теж чимось їх нагадують, бо в них так само тече кров шумерів.
Дитячі іграшки: глиняні ляльки, возики, столик. П’ять тисяч років тому вони були в дитячих руках, а потім… Можливо, як це не сумно, в дитячих могилах. Щоденні жертви з зерна і пива, і води. Вранішня молитва. Тяжка праця на користь громади. До бронзових сокир прилаштовані нові ручки. І хоч це все у вітринах, під склом, для мене воно дуже реальне, хоч люди довго не затримуються ні перед фігурною кладкою з цеглин, обпалених на сонці, ні перед дверима. У епосі про Ґільґамеша володар Урука описує свою виправу у кедровий ліс, і сам процес виготовлення дверей, які обкладено фігурними бронзовими пластинами із зображеннями богів. Я пригадую двері в храмі Софії. Якби можна було відчинити ці двері і увійти до храму. Але я не можу навіть їх торкнутись, хоча дерево там нове, тільки пластини старі. Втім, у кутку стояла велика ступа з чорного базальту, і я її торкнулась. Торкнулась Шумеру.