Андрій Войніцький
Новини
«Постріл у себе»
Часом починає здаватися, що з довоєнною історією, з емоціями, що кипіли в Україні років десять тому, покінчено назавжди і відтепер усе шокуюче пов’язане виключно з війною і фронтом.
Але ж ні. Взяти хоча б дві тисячі сьомий — саме на цей час припадають події роману Андрія Войніцького. Розпуск Верховної Ради і відмова депутатів виконувати указ президента Ющенка, повторний розпуск і тяжба в Конституційному суді, потім «обнулення списків» (якщо хтось пам’ятає, що це було), парламентські вибори і до осені — нова Рада, яка віддала голоси за прем’єра Юлію Тимошенко з випливаючими з цього наслідками. Тим часом Росія виходить із договору про звичайні збройні сили в Європі і укладає договір з Казахстаном і Білорусією про формування Митного союзу. Паралельно — Сердючка на Євробаченні, Елтон Джон на Майдані, Україна отримує право на проведення Євро-2012. А понад те: вбивства в Україні російського бізнесмена і кримінального авторитета Макса Курочкіна і його оточення, пожежі і тріщини в тунелях Київського метро, пожежа в палаці «Україна» під час «ювілейного концерту» Йосипа Кобзона, одинадцять вагонів палаючого жовтого фосфору на рейках у Львівській області, пекельний шторм у Чорному морі з десятком загиблих кораблів і сімома тисячами тонн сірки в Керченській протоці і, нарешті, вибух метану на шахті імені Засядька в Донецьку з сотнею загиблих і безліччю травмованих...
Коротше, цайтгайст — дух епохи — аж ніяк не назвеш безтурботним, і у журналістів, а особливо у кримінальних репортерів, роботи було по горло.
Утім, герою «Новин», кореспонденту одного з новинних агентств, дістається набагато скромніше завдання — висвітлювати судові слухання у справі про раптову смерть дочки одного з впливових депутатів Ради. Смерть дівчини пов’язана з передозуванням наркотику, однак слідство визнає її навмисним убивством. Банальна, по суті, ситуація у гламурній тусовці, але саме у зв’язку з цим судовим процесом герою доведеться пережити бурхливі, майже фантастичні події, і їхня кримінальна складова — лише один з елементів, що додають трилеру Войніцького додаткової динаміки.
Фактично, у цього роману двоє головних героїв: журналіст Данило Кисленко — і місто Харків. Колись Едгар По зазначив, що кримінальний роман повинен бути одночасно захоплюючим і нудним, сентиментальним і жорстоким, а головне — має складатися з міста, залежати від нього, бути його найточнішою, найкориснішою, найнеймовірнішою картою, де все головне — завжди у полі зору і водночас невидиме. Таким постає Харків у «Новинах» — істинний, непідробний, але замість симпатичного аверсу цієї блискучої монети перед читачем чи не вперше постає похмурий реверс міста-мільйонника, його жорстокий, часом кривавий виворіт, потопаючий у випарах синтетичних наркотиків і свавіллі силовиків.
Андрій Войніцький володіє тією особливою гостротою письменницького зору, яка дозволяє уникнути надмірного пафосу і риторики. Це дуже сучасна проза зі швидким і вибагливим перебігом сюжету, не без формальних знахідок, надзвичайно енергійна — не відірватися. І вибраний письменником герой — теж сучасний. Не остаточний лузер, не картонний романтичний персонаж, а в міру роздвоєний і змушений, як і більшість із нас, міняти маски і постійно брехати,— в тому числі й самому собі. Загалом, середньостатистичний городянин. І це — одна з удач автора: його Данило Кисленко такий, як усі, а може, й гірший, напевне слабкіший за читача. Він не керує подіями, не вчиняє подвигів, нічим не вирізняється, крім єдиного: він відмінний оповідач. Але саме йому належить здійснити ризиковану експедицію не тільки на міське дно, але й у джунглі власної підсвідомості. Бо чим менше пропонує життя, тим сильніша спокуса втекти від нього.
Хтось дуже влучно сказав: «дехто народжується у сорочці, але більшість — у гамівній». Герой Войніцького з тих, хто народився в «гамівній сорочці», але йому здається, що він сам вибудовує власну долю, а не навпаки, хоча насправді навколо нього все стрімко руйнується, і багато в чому — з його власної провини. І якби в нього не знайшлося сили на той акт відчаю, який словенський психоаналітик і культуролог Славой Жижек назвав «пострілом у себе» — маючи на увазі божевільний вчинок, спрямований на те, щоб розірвати коло безглуздого існування, засмоктуючої нікчемності,— шансів віднайти втрачену людську гідність, перервати власне плавання на межі сну та яви у героя просто не залишилося б.
У «Новинах» є справжній нерв, книга читається «з льоту», а той, кому відоме не тільки парадне обличчя, а й «підпілля» Харкова, миттєво впізнає справжні реалії міста, не менш роздвоєного в собі, ніж герой роману. А ось чого тут точно нема — це апломбу і претензійності.
І проза Войніцького — не звичний «екшн». Її прониклива інтонація мимоволі змушує згадувати «Щиголь» Донни Тартт, і не має значення, чи знайомий автор з цією книжкою, оскільки наслідувати справжнє почуття практично неможливо.
Андрій Войніцький, безумовно, обдарований прозаїк, і можна тільки вітати його романний дебют. Робота в харківській журналістиці надала йому фактичний матеріал, а вміння будувати сюжет, створювати небагатьма засобами живі й яскраві характери, тримати інтригу, гарна мова,— свідоцтво того, що він уже переступив через ту грань, за якою починається майстерність.
Події, що будуть описані далі,— продукт творчої уяви автора.
Будь-які збіги з реальними обставинами або людьми є випадковими та такими, що не мають жодного відношення до нашого повсякденного буття.
«У цій фантазії він їхав повз аптеку Тріфні і побачив колосальну вітрину: пляшки повільної смерті, банки повільної смерті, склянки і каністри, і бідони, і цистерни повільної смерті, мільйони пігулок і капсул, і доз повільної смерті, змішаних з „рапідами“ і барбітуратами, і психоделіками — і гігантська вивіска: „НИЗЬКІ-НИЗЬКІ ЦІНИ, НАЙНИЖЧІ ЦІНИ В МІСТІ“».
Соня Купер
1
ї звали Соня Купер. Вона проходила у справі про вбивство Наталії Штос, двадцятирічної доньки Володимира Штоса — багатія, мецената, депутата Верховної Ради четвертого і п’ятого скликань, власника двох готелей «Premium Palace», мережі міні-маркетів «Бублік», банку «Володимир» і двадцяти восьми тисяч гектарів землі у Харківській, Київській і Чернігівській областях.
Деяким щастить, і їхні імена схожі на дверцята в потаємну кімнатку — так і кортить потягти за ручку, розчахнути, викрити приховані всередині таємнички. Суддя оголошував постанову: «Викликати свідка Купер!», а я фіксував у блокноті це пригодницьке прізвище, точно знаючи, що прийду й на наступне засідання — і не тільки тому, що це моя робота, а хоча б із цікавості, щоб поглянути, яка вона, свідок Купер, струнка чи повненька, брюнетка чи руда, симпатична чи не дуже...
Її чекали на двох засіданнях, вона не приходила. Суддів вибішувало плювацьке ставлення свідка до кримінальної справи, тим більше такої гучної, вони все частіше погрожували приводом, і хтось зі знайомих у залі, без сумніву, їй це передав.
Чергове слухання призначили на понеділок, ідеальний день для тужливих заходів. Із самого ранку на другий поверх набилося три десятки людей — свідки, родичі, журналісти. Брат Володимира Штоса, його племінник і найнятий сім’єю дуже дорогий адвокат Геннадій Семенович Туз. Добре вдягнені чоловіки тихцем перемовлялися між собою осторонь від простолюдинів, виділяючись тим зневажливим лоском, що характерний для людей зайнятих і заможних. Батька загиблої не було; можливо, не пускали справи, а скоріше просто не залишилось душевних сил, утративши єдину доньку, виносити ще й це позірне публічне судилище, яке, здавалося, ніколи не скінчиться.