Тим часом Соня Купер обійняла худорлявого хлопця, що розкурював сигарету біля вікна у віддаленні від усіх, притулилася до нього, поцілувала взасос. Його тонкі та широкі долоні осіли на її апетитній попці. Кілька секунд я роздивлявся, як ці довгі пальці ковзають по її тілу, пливуть, як кача, по синій сукні, і в них зневажливо димить сигаретка. Потім я впіймав на собі його погляд і поспішив відвести очі. Він відірвався від Соні Купер, зробив два енергійні і одночасно якісь ліниві кроки до стільниці і простягнув мені ту саму руку, якою тільки-но мацав попку Соні Купер. І поки я відповідав на рукостискання, мені здалося, що я немовби також помацав цю свідкову попку через його долоню, яка ще зберігала тепло її дівочої сексуальності. Хоча задоволення, звичайно, ніякого.
— Саша,— відрекомендувався він.
Його рукостискання виявилося м’яким, але ця в’ялувата м’якість здавалася оманливою, наче насправді він міг стиснути мої п’ясти до перелому, але не бачив сенсу напружуватися. Він був дещо вищого за середній зросту, на вигляд трохи молодший за мене, років двадцяти трьох. Його зелені очі дивилися спокійно, з цікавістю, а в той же час уважно, немов фотографували новий туристичний маршрут для ілюстрованого журналу десь усередині черепної коробки. Його обличчя було приємним, симпатичним, у помітних дрібних веснянках навколо носа, що його тільки прикрашало, викликаючи якусь додаткову довіру. Він був рудим, проте не вогняно-рудим, а трохи рудуватим — і то, якщо придивитися. Волосся його було наїжачене, і ця лохматість йому пасувала і виглядала заздалегідь спланованою. У цілому він віддалено нагадував Електроніка — героя радянського дитячого фільму, що подорослішав, розчарувався в людях і зрозумів, що всесвітнє зло незнищенне, і якщо й треба з ним боротися, то точно не зопалу кидатися до бою, а видудливши попередньо парочку «мохіто».
Одягнений він був так, що я навіть позаздрив. Завжди мріяв одягатися так вишукано, але ж звідки на це гроші у звичайного регіонального журналіста? Добротні штанці по фігурі, італійські шкіряні черевики, гарна сорочка, чудовий вузенький ремінь, якась ексклюзивна східна висулька на шиї, мажорський годинник на шкіряному ремінчику,— і все це сиділо на ньому, наче влите, створюючи цілісний образ успішної молодої людини. Відразу складалося враження, що він тут проїздом, що тільки-но звідкілясь прибув і ось-ось знову кудись дремене.
Розмовляв він так, наче стискав вишневу кісточку між великим та вказівним пальцями, а потім стріляв нею в тебе з-за рогу. Початок його фрази ти завжди прогавлював, відчайдушно намагаючись ухопити численні змісти десь у середині монологу і не розуміючи, як йому вдається так швидко і невимушено котити розмову. Ці його слова-«кісточки» сипалися з такою легкістю, що ти впадав у миттєвий ступор, не знаючи, що й відповісти. При цьому нічого незрозумілого або надмірно складного він не говорив, його фрази були прості до примітивності, а разом з тим якісь вагомі та переконливі.
— Мені про тебе розповідали, друже,— посміхався він і тут же звертався до всього товариства: — Це ж Даня, відомий журналіст! Я читав твою статтю про курильні суміші — «Дозволити чи заборонити». Правильно поставлена проблема! Я особисто вважаю, що тут двох думок навіть бути не може! Треба обов’язково заборонити це китайське лайно, воно ж реально сушить мозок! Один мій знайомий вистрибнув із четвертого поверху під «Скаженим собакою». Пощастило, вгадав у замет, цілий місяць провалявся в лікарні, але все скінчилося благополучно. І всім немовби до дупи! Все місто в кіосках, а ніхто й не чешеться! Де влада? Де той мер?
— Усі в долі! — заявив хлоп у зеленій олімпійці, сьорбаючи пиво.
— Ти їх спеціально пробував перед тим, як писати? — торкнулася мого ліктя Марина.
— Я люблю натурпродукт.— Через її плече я розглядав бульбулятор.
— Наша людина! — хлопнув мене по плечу міцний бородач у чорній майці, схожий на вікінга. На щільні кульки його біцепсів колючими зміями наповзали татуювання. На шиї квітнув рунічний орнамент. Його скроні були виголені, а солом’яне волосся серфінгіста зібране на потилиці в маленький пучок. Звали його Нестор.
— Це ідея!
— Треба дунуть, Санчес!
Хлоп з родимкою на шиї і в картатій футболці із зображенням моряка Папая, що жере шпинат, розливав по стаканах принесене мною пиво. До нього зверталися «Рома». Підійшов Арман — той, що відчиняв нам двері, йому налили коньяку. Взагалі кожен тут пив своє — хто пиво, хто шампанське, хто коньяк, хто горілку, а Нестор, наприклад, дудлив текілу. Соня Купер віддала перевагу саморобному коктейлю — змішала горілку з вишневим соком.
— Курити! — донісся з коридора чийсь кумедний голос.
У кухню ввалився ще один учасник вечірки — крихкотілий тип комічного вигляду зі сплутаним сальним волоссям, у чорному балахоні з написом «Rammstain». З насмішкуватих поглядів присутніх я зрозумів, що його тут не дуже поважають.
— Смоктати! — гаркнув у відповідь Арман.
Мені передали бокал з пивом. Арман миттю хильнув свій коньяк, крякнув, занюхав кучерявою головою Олі, що стояла поруч. Та хихикнула. Арман відгриз верхівку огірка, потужно подробив його щелепами і повернувся до волохатика:
— Я сказав, чеши звідси, поки я не почав тебе катувати!
— Армане, ну не гоні...— проскулив волохатик у балахоні, простягаючи пухку долоню, щоб ухопити баклажку з пивом. Татуйований Нестор помітив цей рух і, сміючись, прибрав баклажку подалі, щоб той не зміг дотягтися.
— Що? — скипав на очах Арман.— Женуть лайно по трубах, а ти тут мені кажеш «не гоні»?!
— Я ж не це мав на увазі,— почав виправдовуватися волохатик.— Армане, будь ласка, не кип’ятися!
— Ти вважаєш, я кип’ячусь? Ти, гнидо, ще не бачив, як я кип’ячусь!
— Бублік, може б ти додому йшов,— беззлобно порадив волохатику Саша.
— Я теж хочу курнуть!
— Та хай уже курить, хєр із ним,— резюмував Саша.
Він блискавично витяг звідкілясь пакет з травою. Пізніше мене ще неодноразово здивує оця його здатність блискавично діставати наркотики невідомо звідки і так само миттєво ховати їх не знати куди. Наче під гіпнозом, я дивився, як він розгортає той пакет. Таких я не бачив уже давно. У кольорові сторінки журналу «Кореспондент» було загорнуто як мінімум півсклянки неприродно темних, майже чорних величезних «шишок». Кожну можна було подрібнити на пару-трійку добрих напасів. І Саша почав дрібнити.
— Цікаво бути журналістом? — тим часом допитувалась у мене Марина.
— Ні,— зізнався я.
— Хіба? Я думала, це найцікавіша в світі робота!
— Та ти що... Я б краще пінгвінів перевертав.
— Що перевертав? — поцікавилася Соня Купер.
— Пінгвінів,— пояснив я.— Є така робота. В Антарктиці треба час від часу перевертати пінгвінів, щоб у них не було пролежнів. Бо вони дуже ліниві і самі не перевертаються. Бачиш — увесь час лежить на одному боці, то треба підійти і перевернути на інший...
— Не буває такої роботи,— засміялася Соня Купер.
— А ти б ким хотіла бути? — спитала у Соні Марина.
— Я б хотіла бути вчителькою,— зізналась вона мрійливо.— В дитинстві навіть заводила журнал, розсаджувала всіх ляльок і ставила їм двійки...
— Тільки двійки?
— Так, самі двійки.
— А я хотів бути водієм трамвая! — докинув Саша.
— Чому трамвая?
— Патаму што трамвай легко управляєм...— проспівав хтось збоку.
— За знайомство! — підняв келих татуйований бородач Нестор.
Усі також підняли. Арман оголосив, що в нього порожньо, і йому налили ще коньяку. Ніхто не спромігся налити чогось Бубліку, і він сам зловчився, дістав баклажку і налив собі пива в чашку.
— А ти куди чокаєшся, обсох? — гиркнув Арман на Бубліка.— Тут люди чекаються! А ти, чебурашка, йди чекатися з унітазом!
Бублік тут явно був останньою ланкою харчового ланцюжка. Через те, що з ним обходилися, як з тупою дитиною, я спочатку прийняв його за вгодованого підлітка, але, придивившись уважніше до його одутлої, зморшкуватої фізії, зрозумів, що він значно старший. Пізніше я дізнався, що йому під тридцятник. Він являв собою вдячний об’єкт для дослідів фахівця-віктімолога, бо навіть у не схильних до садизму людей викликав непереборне бажання зробити йому боляче.