— Мені можна! — радісно вигукнув Саша.— Я готовий! Я підготований!
— Ніхто тобі пої[1] не дасть,— заперечила Моніка і тут же зойкнула від несподіванки, тому що Саша блискавичним рухом вихопив з її руки ціпок.
— Віддав назад, швидко! — рвонувся до Саші один з «байкерів».
— Назад! — рявкнув Саша так, що той відступив.— А ну звалив, братан, поки я добрий! Відійшов! Назад, бля!
Саша вже обертав полум’яніючу головешку перед носом «байкера», як нунчак. Амплітуда рухів зростала. Всі відступили.
— У тебе є мрія? — реготав Саша, розкручуючи вогняний шар.— От я завжди хотів такі штуки крутити!
Він був весь багряний, схожий на ацтека, що виконує ритуальний танок перед найважливішою битвою в історії своєї цивілізації, що вмирає. А я не міг відірвати очей від вогню. Вогонь стрибнув угору, сіпнувсь назад, рвонув убік, стрибнув вправо, потім вліво, вгору, вниз, вправо, вліво... і нарешті він справді затанцював! Немов жовтий лист упав на бруківку вимерлого міста... Сама стихія танцювала: вічна, нищівна, страшна і безкінечно прекрасна... Хтось міг би спитати мене: що переможе в останній глобальній битві — вогняне чи крижане, і я не вагаючись відповів би — вогняне. Вогонь переможе. Я був вогнепоклонник.
Аж ось цей вогонь летить прямо в мене! Я відстрибнув, і наче в уповільненій зйомці побачив, що вогонь летить скоріш не в мене, а в другого «байкера», а той сахається і падає в сніг.
— Бляха! — вигукнув «байкер», піднімаючись із замету.— Куртку припалив!
— Не бздо,— підбадьорив його Саша,— шкіра не горить! Якщо це не шкіра молодого дермантина!
Моніка лаяла Сашу відбірним матом, а той тільки реготав.
— Яка уматна штука,— розповідав Саша наче одному Нестору, не звертаючи уваги ні на вибішену Моніку, ні на її похмурих охоронців. Нестор реготав і не міг спинитися. Нарешті Саша повернувся до Моніки:
— Можна я поцілую твою руку? Ти тренуєш? Я хочу тренуватися! Хочу бути твоїм учнем, магістр Йода!
Моніка тим часом загасила вогонь і швиденько заховала в наплічник весь свій інвентар.
— Це не безкоштовно,— нарешті відгукнулася вона похмуро.
— Але й не космос! Гівно питання! Порєшаєм, усі будуть щасливі! Ходімо з нами, друзі! — звернувся він до «байкерів», які так і не зрозуміли, як їм поводитися — чи кидатися в бійку, чи домовлятися.— Хулі тут мерзнути? Це ж рядом! Та не дивись ти так, ми просто п’яні! Пригощаємо! Є коньяк — ось!
У Сашиній руці миттєво матеріалізувалася пляшка коньяку, так само блискавично, як нещодавно з’явилась марихуана. А й справді Дід Мороз, раптом подумав я. Не долоня, а скатертина-самобранка. Оп! — і в ній кролик, оп! — амфетамін, оп! — жопка Соні Купер, оп! — і що ще?
— Є запивон? — спитав один з «байкерів».
— Ну ти ж не дівчатко! — реготнув Нестор.
— На фіг! — проголосила Моніка, і в її роті блимнула золота коронка. В неї ще й зуб золотий! Моя ж ти киця, виходь за мене!..
Дівчина жбурнула в сніг пластиковий стаканчик, перехопила у Саші пляшку і хильнула прямо з шийки. Здається, я закохувався. Я дивився, як іржава рідина осідає в перекинутій пляшці, а Моніка все пила й пила той коньяк одним нескінченним жахливим ковтком. Я думав, що вона видудлить усю пляшку, але вона спинилася, коли там залишалася десь третина. Я був у захваті.
— Дай цигарку! — наказала вона одному з «байкерів».
Через п’ятнадцять хвилин ми неспішно рухались в бік Арманового будинку.
— Так, брате,— мурчав Саша в мобільний, крокуючи попереду.— Йдемо, брате... Зараз будемо, брате... Що? У «Вегасі» затусити? Норм ідея, брате...
Він вів нас, кружляв цей хоровод, і ми тяглися за ним: ласкаві угепані тварюки в байкерських косухах, фашистських татуюваннях, міліцейській формі і бандитському шкіряному плащі...
«Вегас»
(перший візит)
1
юди не потрібні! — оголосила Моніка, скинувши вгору худу й бліду руку з коктейлем «Скажений тхір».— За ядерний апокаліпсис!
Музика лупила по вухах так, що доводилося волати. Темрява стрибала червоними і синіми спалахами, вихоплюючи збожеволілих людей.
— Це вже в рахунок навчання,— попередив Саша, цокаючись із нею бокалом з віскі.— Я тут з вами збанкрутую!
— За істфак! — гаркнув я, спустошуючи свій бокал.
— Вибач, не мажори,— відповіла Моніка й випила.
— Прості журналісти,— підтвердив я, запиваючи віскі колою.
— А де ви тут бачили мажорів? — поцікавився Саша.
За барною стійкою виник Арман, він щасливо крутив пляшку віскі в руці.
— Мене пустили! — вигукнув він, радісний, мов цуценя.— Прикиньте, я знову тут! Я ж тут працював! Я був барменом! Привіт, «Вегас»!
І якесь підбадьорююче «У-У-У-УН!» долинуло з натовпу тіл, що звивалися по-зміїному, крізь агресивно-медитативний транс, немов «Вегас» дійсно вітав повернення Армана, ніби-то всі тут дійсно були нам раді. Хоча я був певен, що майже ніхто в цьому атомізованому люднику Армана тепер не знав, кожен був зацікавлений лише в собі, в приємності свого вечора, в своїй витанцьовуючій вітальності.
— За рахунок закладу! — зареготав Нестор.
Толік крякнув і миттєво випив. Його кийок зачепився за барний стільчик.
— А чому не потрібні люди? — поцікавився я у Моніки.
— Тому що люди — гівно! — п’яно відповіла вона.
— І ти? — подивився на неї Саша.
— І ти! — вигукнула Моніка.
— Сашо, візьми мені коктейль! — прилинула до Саші Соня Купер, цілуючи його в губи. Саша відповів на поцілунок з млявою байдужістю, як лорд Байрон у часи особливо глибокого спліну.
— Я таки збанкрутую,— констатував він після поцілунку.— Бармене, коктейль!
— Який бажаєте? — манірно поцікавився Арман, пританцьовуючи під музику.
— «Сніжинку»,— муркнула Соня.
— «Сніжинку» люблять усі!
Арман відійшов робити «Сніжинку». Нестор дістав ножик і почав грати в «пальці» на барній стійці. Наполовину спустошена пляшка його улюбленої текіли досі стояла перед ним. Я й сам бахнув у нього чарчину — текіла дійсно виявилась гідною.
— І мені «Сніжинку»! — крикнула Марина з товщі танцюючих тіл.
Слух у дівки що треба, думав я, з відстані чує халяву...
— Дві «Сніжинки»,— муркнула Соня Арману.
— Саша, а є таблєточка? — вкрадливо поцікавився Толік.
Саша налив собі на два пальці. Він чомусь хандрив, диявольські зелені очі дивилися без іскринки, зараз у них мерехтів стерильний холод хірургічного скальпеля.
— Я що, фармацевтичний склад? — спитав він Толіка.
— А хто ж? — відгукнувся Нестор, вганяючи лезо в дерево за міліметр від указівного пальця.
— Є доза кислого борщу для ін’єкції в п’ятку!
Він би ще щось сказав, але збуджена танцями Соня Купер знову полізла до нього цілуватися, ластитися, тертися своєю неперевершеною жопкою об його ширіньку. Вона огорнула його своєю розквітлою сексуальністю, і Саша трошки звеселішав. Осоловіла Моніка упустила голову і руки на барну стійку і довго сиділа, наче застрелений у трактирі білогвардієць, потім схопилася, навіщось оголосила: «Я в туалет!», і втекла. Арман вручив коктейль Марині — та якраз підійшла і якось збуджено розглядала мене. У відповідь я теж почав дивитися на неї збуджено.
1
Пої — пара куль, з’єднаних мотузкою або ланцюжком, знаряддя для кручення і жонглювання. Пої часто підпалюють для створення «вогняних шоу». Європейці запозичили пої у новозеландських маорі, а нині це мистецтво обросло цілою субкультурою. Пойстери демонструють своє мистецтво в цирках і вуличних театрах.