Ніхто навіть не помітив, як вона з’явилася, ніхто її тоді не розгледів і не сприйняв всерйоз, хоча всі ми, я пам’ятаю, на мить якось підібралися. Здавалося, вона навіть не підкралася, а просто матеріалізувалася зі злих коньячних випарів біля барної стійки. Звичайна молода дівчина, підкреслено діловий стиль одягу трохи її старив. Я помітив в її твердому профілі щось пташине, дещо журавлине було в різких поворотах влучно посадженої маленької голівки з ідеальною зачіскою... Вона не те щоб явно випромінювала загрозу, але одразу викликала почуття дискомфорту. З такою людиною не хотілося стояти поруч.
Вона підійшла до Саші і мовчки подивилася на нього. Він витримав її довгий погляд, дивлячись трохи зверхньо (навіть на підборах вона була трошки нижчою). «Великі дівчата для роботи, маленькі для кохання» — ворушилися в моїй голові якісь п’яні гумористичні дурниці...
Пауза затягувалася.
— Пригостити вас коктейлем? — нарешті поцікавився Саша. На ньому висіла Соня Купер, що була набагато сексуальнішою ніж непрохана гостя. Соня дивилася на неї з тією глумливою насмішкою в погляді, яку я ще не раз побачу в залі суду.
Дівчина не відповіла. Замість цього вона повернулася до Армана, який якраз споруджував другу «Сніжинку» для Соні.
— Вийди з-за стійки,— наказала вона йому.— І більше ніколи туди не лізь.
— Дорогуша, ми всьо оплатім,— втрутився хмільний Толік.
«Дорогуша» повернула свою виточену голівку з нелюдською пластикою, і на мить здалося, що її акуратний череп міг би крутнутися на всі триста шістдесят градусів. Вона роздивилася Толіка.
— Начальство в курсі, що ти тут у формі? — спитала вона в нього.
— Начальство, може, також десь тут,— відповів за Толіка Саша.
На щастя Нестор якраз кудись відійшов, і вона не помітила покраяну ножем барну стійку.
— Ходи обережно,— побажала вона Саші наостанок.— Тут нещодавно підлогу помили, дуже слизько.
І зникла так само миттєво, як і виникла.
— Хто це така? — прилинула до мене Марина з робленим переляком, скориставшись приводом. Я щось відповів, мацаючи її кістляву талію.
— Що за мегера? — поцікавилася у Саші Соня Купер.
— «Вегас» уже не торт,— відповів Саша філософськи.
З нашого боку барної стійки з’явився розстроєний Арман.
— Слухай, вигнали мене! — жалівся він Саші.— Старший бармен сказав — досвідос. По ходу, ота коза — вона новий адміністратор.
— Адміністратор тут Артур! — вигукнула Соня.
— Був Артур,— підтвердив Толік.
З’явився збуджений Нестор.
— Там клубна охорона товарить приятелів Моніки,— повідомив він.
— Обох?
— «Пітбулі»?
— Вони ж здорові хлопці...
— Ти не вписався?
— Я їх не знаю...— відповів Нестор розгублено.
— Справляться без нас,— додав похмурий Арман без впевненості в голосі.
— Наведи порядок, міліція! — підбурив я Толіка.
— Я не на службі,— він хильнув ще чарчину.— Це не мій район.
— Вони не справляться... Це ж «пітбулі»...
— Потрібна карательна дивізія...
— Або вогнепальна зброя,— підтвердив Саша.— Ходімо звідси, брати і сестри. Тут щось не дуже позитивно. Моя аура чорніє від цих рагулів.
І ми зірвалися. Не пам’ятаю, чи заплатив хтось за всю нашу випивку, але, мабуть, хтось таки заплатив, оскільки нас не переслідували. З туалету якраз вискочила Моніка з розчервонілим страждальницьким обличчям, неодноразово вимитим, але все ще вщент п’янючим.
— Ми йдемо! — сказали їй.
Вона сполохалась:
— Де мої хлопці?
Нестор глянув у бік. Арман промовчав. Я щось шепотів на вухо смішливій Марині, мацаючи її тіло. Толік пішов уперед, розштовхуючи гумовим кийком чужі ноги.
— Мабуть, вийшли перекурити...
Ми проштовхалися крізь водоверть спітнілих тіл (незнайомі хлопчики тягли до Саші руки, але він ігнорував усіх, стрімко крокуючи вперед), спустилися сходами, минули бугая в чорній футболці з написом «Security», який недобре на нас глянув, і нарешті викотилися на свіже повітря.
Вулиця зустріла нас бадьорою передсвітанковою мрякою. Могутнім подихом я зачерпнув у легені свіжість. Саша дістав цигарку. Моніка закричала.
...Її «байкери» не встигли далеко відповзти — валялися в почервонілому снігу за два-три кроки від виходу з «Вегаса». Один не рухався, а інший якраз став на карачки, хитаючись, мов п’яний. Він збирав сили для фінального ривка, але сил не вистачило, і він знову звалився в сніг, ревучи від болю. Перший був у своїй байкерській шкірянці, зараз заляпаній кров’ю, а інший взагалі без куртки, мабуть, не встиг забрати з гардеробу.
Моніка із жахом кинулася до них.
Ми зупинилися, наче вкопані. Я роздивлявся червоний орнамент на снігу, потім побачив обличчя першого «байкера» і на мить закляк — це було вже й не обличчя, а одна суцільна багряно-синя пухлина. Ніс, вочевидь, зламаний, з розбитого вщент рота, в якому тепер бракувало доброї половини зубів, тяглася бридка червона нитка, а очі повністю зникли під потворними гематомами. «Як же вони його...» — тільки й подумав я зі справжнісіньким жахом. Я чекав побачити по кілька синців, а хлопців обробили, наче на підпільному турнірі з боїв без правил... Треба викликати швидку... І мусорів також... Це ж тяжкі тілесні... Вони ж їх мало не повбивали, нарешті дійшло до мене.
Моніка вже якось піднімала на рівні ноги другого «байкера». З нашою допомогою їй це вдалося, і вона прихилила його до стіни. Він був майже такий самий, але все ж трохи ліпший, хоча з нього текла юшка, він ледве тримався вертикально. За такий короткий час — ми навіть напитися не встигли — з цими двома рослими і, на перший погляд, кремезними хлопцями зробили якесь жахіття, їх просто розмололи в кашу.
Мене це шокувало. Саша мовчав. Соня Купер відвернулася. Марина витріщила очі.
— Хто?! — нарешті подала голос Моніка.— Хто це зробив?!
— Охо...рона...— прошамкотів один з «байкерів» сплющеними, як дві розчавлені гусениці, губами.— С-су...ки...
Моніка несамовито повернулася до нас:
— А ви де були?!
— Ми навіть не знали,— похмуро виправдався Нестор.— Вони ж відійшли!
Моніка зупинила погляд на Армані. Той тільки знизав плечима. Тоді вона подивилась на Толіка:
— Як же так?! Ти ж мент!
— Пішли звідси! — кинув Толік Саші, нічого не відповівши їй. Він відвернувся і покрокував у світанок. Нестор і Арман постояли трохи і нерішуче поплентались за Толіком.
Саша здобув із гаманця купюру і простягнув Моніці:
— Виклич таксі...
— Пішов ти нах, козел! — вибухнула вона.— Вас же п’ять здорових мужиків! І ви стояли там і ні хєра не бачили?!
— А ми не няньки твоїм сестричкам! — підвищив голос Саша.— Сама б і стежила за ними, якщо вони такі діти! А не бухала б, ще й за мій рахунок! Не знають лісу, хай не суються! Тут не санаторій, ясно тобі?
Моніка плюнула йому під ноги:
— Вчись, у кого хочеш, лайно собаче!
І додала на його адресу дещо вже зовсім триповерхове. Саша байдуже розкурював цигарку, випускаючи в небо концентричні кола. Соня Купер потягнула його за руку:
— Ходімо вже!
Він нічого не відповів Моніці, сховав гроші у гаманець і пішов разом із Сонею. Позаду йшли ми з Мариною. Настрій було остаточно спаскуджено.
— Так, «Вегас» справді вже не торт,— почув я чиєсь задумливе резюме.
У голову лізли потворні думки. Що я роблю тут, о четвертій ранку, разом з цими людьми? Чому я не вдома, не з дружиною? Адже в цій компанії свідок у справі про вбивство, і хтозна, може, майбутній підозрюваний... Реальний вбивця Наташі Штос!.. Вона ж помирала у ванній кімнаті, а вони тусувалися й веселилися в її домі... Вона помирала через стінку від них, а нікому й діла до неї не було... Всім на все плювати... Ось як зараз...