Через кілька сумних місяців мама щезла з мого життя так само зрадницьки, як і батько. Бабуся повідомила, що вона поїхала на заробітки до Москви. Відтоді я бачив її дуже рідко, з інтервалами спочатку в місяці, а потім і в роки...
У свій вільний час я вештався по Красномайську, освоюючи нове середовище. «Селище міського типу» чітко розділялося на центральну, так би мовити, «міську» частину — і «сільську» периферію. В асфальтованому центрі купчилися десяток-другий багатоквартирних будинків у три та чотири поверхи, сільрада, школа, амбулаторія, ринок, бібліотека, клуб, столовка та пара генделів, де комбайнери впивалися дешевою водярою і товкли один одному пики. Місцеві ганяли на бричках, велосипедах і мотоциклах, немов жителі якоїсь пост-апокаліптичної пустелі. За асфальтованим центром цивілізація закінчувалась, і починалось «дике поле»: двори, городи, пасовиська, багнисте бездоріжжя, звичайне українське село. Ще далі стелилися поля, перехрещені лісосмугами, а біля траси Харків — Полтава смерділо аміаком місцеве «градотворче» підприємство — Красномайська птахофабрика, на якій тут трималося все.
Бабуся все життя пропрацювала вчителькою фізики в єдиній місцевій середній школі. Вона продовжувала працювати й після виходу на пенсію, бо викладати фізику в Красномайську, окрім неї, було нікому, а сидіти вдома нудно. Як і вся місцева інтелігенція, ми жили серед цивілізації, тобто в «міській» частині селища, і це позбавило мене від тих сільськогосподарських повинностей, на які витрачали час мої однолітки. Я маю на увазі щось на кшталт випасу корів і заготівлі сіна. Навіть у найтемніші часи кравчукізму бабуся не саджала картоплю, а купляла її в місцевих, хоча оформити в сільраді у власність земельний пай було не проблемою. Без власного городу ми протримались лише завдяки грошам, які ретельно переказував спершу зі Львова, а потім з-за кордону мій дисциплінований, але геть відсутній у моєму житті батько.
Бабуся не виказувала демонстративного презирства до фізичної праці, але всіляко її уникала. Мене вона також готувала до майбутньої «розумової» кар’єри — підсовувала книжки Якова Перельмана з циклу «Занимательная физика», змушувала наполегливо вчитися, талдичила про те, як важливо мати вищу освіту. Але навіщо? Щоб за копійки працювати в сільській школі? Коли в сьомому класі я найнявся на сапання полів, щоб мати кишенькові гроші, бабуся ще довго буркотіла, що заробляти треба головою, а не руками.
Вона намагалася й виховувати мене, та марно. Я не те щоб спеціально її не слухався — просто не сприймав її як фактор, здатний впливати на мою поведінку. Коли вона наказувала повернутися о дев’ятій, я ніколи не сперечався, але повертався, коли мені заманеться, з легкістю забуваючи будь-яку обіцянку. Її кволі намагання вдатися до екзекуцій ні до чого не приводили. Вона карала мене, замикаючи в своїй кімнаті. Я не протестував, тому що таке покарання в цілому збігалося з моїми планами, і просто займався своїми справами: читав, малював битви трансформерів, мріяв. Бабуся отримувала сатисфакцію, а я, у свою чергу,— педагогічні потурання — до нового зальоту.
У школі вона була моєю вчителькою, і чи не на кожному уроці викликала до дошки. Але, як на зло, на фізику мені було начхати, я ледве витягував її на трійки. Для бабусі це було особистою катастрофою, мене ж тішило те, що ніхто не може закинути мені отриману «по блату» оцінку. Вона перестала виносити мені мозок щодо фізики лише в старших класах, коли остаточно впевнилася, що вченого з мене не вийде. Втім, визначилися деякі успіхи в гуманітарних предметах, і в неї з’явилась надія, що внук не здохне під забором.
А тепер, бабусю, ти померла.
Я дивився на промерзле кладовище, на воронів, що приросли до голих гілок, на м’які спини старих у темних ватниках, на всю цю похмуру змію, що повзла до труни. «День пройшов, до смерті ближче»,— любила казати бабуся. Біля труни виростали нові й нові її друзі і колеги, цілували бабусю в туго натягнутого резинового лоба, дегустували її смерть. Коли я підійшов, то був вражений бабусиним обличчям, що навіки змінилося. В неї увійшла смерть, і бабуся стала чимось більшим, ніж була за життя. Вона воістину перетворилася на всезагальну вселенську долю. Її безхмарність досягла такої величі, за якою починалося благоговіння. Це була одна з найяскравіших хвилин мого життя. Я не відчував великого жалю за бабусею — вона була тим нудним і завжди недоречним у твоєму житті родичем, якого найсильніше любиш на відстані, але після того, як у неї ввійшла смерть, вона стала такою, що я мало не впав на коліна перед труною. Бабуся продемонструвала нам те, що чекає всіх та кожного, і я зрозумів, чому похорони споконвіку — масове дійство. Люди збираються, щоб привітатися зі смертю, потримати її руку, відчути її солодкувато-оцетний дух...
Після похорону я пив дешеву горілку на поминках у шкільній їдальні, закушував в’язкою заливною рибою, слухав спогади, навіть виголосив промову. І коли всі ми говорили про бабусю, то знов-таки говорили про щось значно більше за неї. Ми говорили про смерть, яку навідали сьогодні, але без пафосу, наче про щось буденне. І ця дивна суміш буденності і трагізму викликала химерну гаму почуттів — від жаху до захвату. На похорон прийшло всього п’ять її учнів. П’ять! А скількох вона випустила за свої сорок сім років шкільного стажу! Хто спився, хто сів, хто сторчався, а більшість просто втекли звідси назавжди, як я, як моя мама, як всі, хто мав сили звідси втекти. Красномайськ — саме таке місце, з якого втікаєш і більше не даєш про себе знати. Це недомісто якнайшвидше забувають, такий у нього діагноз.
Пізніше я вештався центром п’яний, зустрів трьох знайомих. З однією навіть не поздоровкався (це було взаємно), з іншим розговорився, з третім — однокласником Вітей Михайлюком — ще випив горілки в місцевій наливайці. Він залишився тут, працював на птахофабриці. Слухаючи сумні історії про місцеве життя, я вразився тому, як багато моїх друзів, приятелів, знайомих встигло померти. Упився до смертельного інсульту Льоня Кашкалда, втопилася однокласниця Ліда Макарова, повісився Мітя Костішин, зарізали по п’янці Матюка, розбився на мотоциклі красень Антон Забродський, улюбленець класу,— врізався вночі у виїжджаючий з поля комбайн. Сколовся до смерті аптечною отрутою маленький Петя Вовк, що краще за всіх розповідав похабні анекдоти. Смерть стала тут ще однією шкідливою звичкою.
Безпросвітність Красномайська тягла в ментальне болото. Я відчував себе в пастці. Попрощавшись з Вітєю, я подзвонив Марині, але вона була поза зоною. Тоді я набрав Сашу. Після паузи пішли гудки.
— Привіт, братане! — почув я веселий голос. Поруч гримів якийсь дабстеп. Розмова з іншим світом.
— Привіт, Саню!
— Як сам?
— Бабуся померла...— повідомив я.
— Співчуваю,— проказав він після паузи.— Чимось можу допомогти?
— Завтра приїжджаю. Хочеться «скорості». І диму.
— Багато?
— Ні, на себе.
— Добре, набери мене після обіду.
На задньому плані хтось заіржав.
2
— Чи ви, Захарченко, визнаєте показання, дані вами під час досудового слідства, а саме 19 квітня 200... року? — спитав чорнявий суддя, бридливо роздивляючись якийсь папірець.
У залі суду було дуже натоплено, хилило до сну. Я сидів у другому ряду і уважно спостерігав, як скронею Захарченка стікає краплина поту. Крім мене, весь ряд займали лише дві незрозумілі жіночки. Позаду тяглися майже порожні сьогодні лави — де-не-де людина-дві, і лише в самому кінці залу захоплено грала в тетріс на телефоні розмальована журналістка обласної кримінальної програми «Закон для всіх» Віолетта Насадок. Родичі Штос одностайно проігнорували засідання, був лише адвокат Туз, але й той сидів з таким виразом, наче його пригнали сюди під конвоєм.
— Ні, ваша честь, не визнаю,— похмуро відповів Захарченко.