— Чому не визнаєте?
— Я дав їх під фізичним і психічним тиском працівників міліції.
Чорнявий поклав один папірець і почав так само гидливо розглядати другий. Енергетика цього засідання була така, що всім наче до смерті хотілось опинитися зараз в якомусь іншому місці, і кожен стискав зуби, щоб себе не викрити. Сивий зняв окуляри і задумливо дивився у вікно. Починався дощ. Тато підсудного міцно затиснув у руці газетку з кросвордом.
Чорнявий поклав другий папірець і краєм ока подивився на третій. У папці таких було ще багато.
— Вас били в міліції? — спитав сивий.
Деякий час Захарченко мовчав.
— Мене там мучили,— нарешті вимовив він із болем.
— Співробітники міліції змушували вас себе оговорити?
— Так, ваша честь.
— Ваші свідчення від 19 квітня 200... року неправдиві повністю чи частково?
— Майже повністю.
— Тут сказано, що ви забезпечили вечірку наркотиками,— кинув оком у папірець чорнявий.— Це правда?
— Ні! — із жаром заперечив Захарченко.— Це неправда! Наркотики були не мої, а рудого хлопця, якого звуть Саша! Його прізвища я не знаю! Я вже сто разів про це казав!..
— Тут записано,— продовжував чорнявий,— що ви, Захарченко, оптом купляли героїн, амфетамін та інші наркотики в людини на прізвисько «Біс», купляли з метою власного вживання і подальшого перепродажу. Ви зізналися в той день — не знаю вже, під тиском чи ні,— що загибла Наталія Штос регулярно замовляла у вас великі партії наркотиків для своїх вечірок! Це правда, що ви героїновий наркоман, Захарченко?
На моєму ряду огрядна жіночка, що тримала на колінах дуту курку, оглушливо прошепотіла до подружки: «Оні летят надо мною, а я думаю: Госпаді, хоть би не сєранул...»
Захарченко щось промекав. Чорнявий підвищив голос:
— Говоріть голосніше! Як же секретар запише, коли навіть я вас не чую! Правда чи ні?
— Так, я вживав наркотики,— просипів Захарченко, прочистивши горлянку.— Це правда, але мені давав їх Луговий! А він купляв у Саші!
— Називайте речі своїми іменами, Захарченко! — перебив чорнявий.— Скільки років ви кололися героїном?
— Лише два рази! Коли Луговий мав! Та звідки в мене такі гроші?
Це дійство нагадувало репетицію аматорського драматичного спектаклю,— публіки ще немає, але емоції все одно повинні бути схожі на справжні. Чорнявий навіть плюнув від мерзотності, в якій по службі треба було розібратися, метнув погляд на непорушних, наче скіфські баби, жінок із суддівської колегії і процідив крізь зуби:
— У мене більше немає питань.
— У членів колегії є питання? — прокинувся від сплячки сивий. Скіфські баби одночасно замотали головами.— У адвоката підсудного є питання?
Адвокат перестала щось записувати і піднялася. Вона була в старомодному білому брючному костюмі, через задуху зняла піджак, і я помітив у неї під пахвою темну пляму поту.
— Є питання, ваша честь.— Вона повернулася до підсудного.— Руслане, розкажи, будь ласка, за яких обставин тебе затримали співробітники міліції?
Захарченко стиснув обома руками прути ґрат, немов він — пілот космічного корабля, і його клітка ось-ось стартує в стратосферу.
— Це було дев’ятнадцятого квітня... ранком...— вимучив він із себе.— Я був удома один, батько пішов на роботу. Подзвонили в двері. Ну... Довго дзвонили. Я спитав — хто, мені відповіли: міліція. Я не хотів відчиняти, тому що знаю міліцію, їхні методи, вже стикався...
— По першій судимості...— чи то спитала, чи то підказала адвокат.
— Так, мене вже судили за наркотики в 200..., дали умовний, ну, ви знаєте... Тому я й не хотів відчиняти, але вони наполягали, сказали, буде гірше, бо зараз вони просто хочуть поговорити, але якщо не відчиню, виламають двері, впаяють мені спротив при арешті та одразу посадять, це просто, тому що я вже судимий... Я подзвонив батькові, він сказав, що не може звільнитися і приїде не раніше ніж за дві години, наказав не відчиняти... Але вони мене кінець-кінцем умовили, і я відчинив... Вони зайшли...
— Скільки їх було?
— Троє. Один показав мені якесь посвідчення, я не запам’ятав, що там написано, побачив лише, що справді міліція. Замкнули двері, відразу ж забрали в мене мобільний і ключі від квартири. Один був зі мною в кімнаті, а двоє інших ходили всюди і щось шукали...
— Тобі показали ордер на обшук? — спитала адвокат.
— Нічого мені не показували. Далі вони знайшли шприци з батькової аптечки і обрізану пластикову пляшку під годівницю пташкам і вилучили те й те. Потім сказали, що треба поговорити в іншому місці, наказали вдягатися. Вийшли разом зі мною, замкнули квартиру моїми ключами і повезли в райвідділ...
— В який?
— У Київський.
— На чому ви їхали?
— Вони мене посадили в своє авто. «Жигуль», дев’ятка...
— Що відбувалося у райвідділі?
Захарченко промовчав. Обвів зал відсутнім поглядом і сперся передпліччями на прути ґрат.
— Розповідай! — стиха наказала адвокат.
І він почав розповідати:
— Мене завели в якусь кімнату, пристебнули наручником до батареї і залишили одного десь на півтори години. Потім у кімнату почали заходити співробітники міліції. Спочатку їх було двоє, потім троє, потім більше. Заходили, виходили, тоді заходили інші... Всі вони питали мене, чи це я вбив Наташу Штос, чи колов я її героїном, а я казав, що не колов, розповідав усе, як було насправді... Але ті, кому я розповідав, йшли, натомість приходили якісь нові, і мені доводилося знову повторювати їм те саме...
— Скільки це продовжувалось?
— Мабуть, години зо дві.
— Там були ті ж співробітники міліції, які тебе затримували?
— Так, заходили й вони.
— Що відбувалося далі?
— Мені дали ручку і папір, відстебнули від батареї і сказали, що вони і так уже все знають. Тому я маю детально написати, у кого замовляв наркотики і як зробив Наташі укол героїном. Я відповів, що нічого не замовляв і не колов, розповів їм, як усе було, і написав те ж саме... Вони забрали мої свідчення, порвали і наказали написати, що я купляв наркотики у якогось Біса, що я мав умисел вбити Наташу Штос і спеціально використав забагато героїну... Я відмовився це писати. Тоді вони почали кричати на мене, бити по обличчю...
— Кулаками? — спитала адвокат.
— Ні, долонями, щоб не лишилося слідів...— він махнув рукою, показуючи, як саме його били.— В кабінеті було декілька міліціонерів... Ті троє били мене, а інші дивились, наче в кіно прийшли...
Захарченко замовк, поринувши в неприємні спогади.
— Ну розповідай, розповідай,— підбадьорила його адвокат.— Тут тобі ніхто нічого не зробить.
— Вони заломили мені руки назад,— знову заговорив Захарченко,— наділи наручники, посадили на підлогу спиною до стільця, зв’язали ноги ременями... Один міліціонер сів мені на ноги, а інший сів на стілець і просунув свої ноги між моїми руками і спиною, щоб я не міг рухатися... Потім той, що сидів на стільці, надів мені на голову протигаз і почав перекривати повітря... Мені нічим було дихати, я втрачав свідомість... Вони приводили мене до тями, били пластиковою пляшкою з водою, пускали тютюновий дим під протигаз, і я знову задихався... Тоді вони сказали, що підключать струм до моїх геніталій... а потім... ну, я не знаю, як вам це сказати...
— Кажи, як є,— зітхнула адвокат.
— Вони мене перекинули, стягли з мене штани... Один з них дістав кийка, показав його мені і сказав, що... сказав, що засуне... що той... неприроднім шляхом... Я злякався, зрозумійте мене! — вигукнув Захарченко в розпачі.— Вони що завгодно могли зі мною там зробити! Я не міг цього терпіти, тому й написав, як вони вимагали!
Члени колегії сиділи непорушно, як відмінники на відкритому уроці. Неможна було зрозуміти, чи властиві тим скіфським бабам бодай якісь емоції, і лише сумний мужчинка мав трохи здивований вигляд. Чорнявий суддя, як зазвичай, здавався невдоволеним, але чим саме — катуваннями в райвідділі або тим, що доводиться про таке слухати,— було незрозуміло. Сивий протирав хустинкою окуляри.