— Віддавай вже косяк! — нахабніє у відповідь Віталік.
Я стомився від їхньої балаканини. Схопив пульт і почав клацати сам. На екрані з’явилася «Санта-Барбара», майже чверть якої передивилася свого часу моя бабуся. Забронзовілий Сі-Сі Кепфел вже котру серію поспіль лежав у комі.
— Ну! — вигукнув Віталік тріумфально.— Я ж казав!
Я пішов далі. Реклама, фітнес, серіал, нові диво-ножі з шаленою знижкою, тупе шоу MTV... Нарешті я знайшов якийсь канал, де крутили «Місце зустрічі змінити неможна». Пружний Глєб Жеглов у тертій шкірянці походжав кабінетом.
— Дев’яносто п’ять відсотків чого завгодно — хлам! — глибокодумно виголосив Віталік.
— І тебе теж,— прокоментував Саша.
У відповідь Віталік поглянув на Сашу, як людина, що не зрозуміла жарту і чекає пояснень, але той погляд був проігнорований. Раптом з тумбочки на телевізор стрибнув чорний кіт і взявся діловито вилизувати лапу. Господи, в нього ще й кіт є! Де ж він був раніше? Зазвичай коти відразу себе виявляють, коли приходять гості, а цей, падло, ховався, чекав, щоб отак зненацька стрибнути і всіх налякати.
Саша передав Віталіку косяк, і я злегка морщусь від того, що доведеться курити після оцієї огидної людини. На косяку може залишитися слина! Ну чому він передав косяк йому, а не мені?
— Навіщо ти весь час дивишся новини? — питає Саша у Віталіка.
Віталік робить затяжку всією грудною кліткою, і його вороні кучері тріпочуть від приємної напруги. Очі вибалушуються, стають риб’ячими, і я розумію, що Саша має рацію — він почасти риба... Косяк нарешті йде до мене... Добренько... Файна дурь... Крізь туман я чую їхні голоси:
— А шо ти знаєш про теракт в Амані 9 листопада 2005 року, га?
— Та ні хєра.
— А коли б ти дивився новини, то знав би, що в результаті серії вибухів у трьох міжнародних готелях загинуло 67 людей і ще 115 отримали поранення!
Знову цей тріумфуючий тон, наче він заїжджає до Риму на позолоченій колісниці, а плебс кидає йому під колеса квіти.
— Ну, і на хєра мені ці індєйці?
— Вони йорданці! — миттю біситься Віталік.— Та річ не в цьому! Ти ж нічого не знаєш! Не тільки про те, що в світі робиться, а й про те, що в тебе під боком! А чому? Тому що не дивишся новини! Вчора в Зачепилівському районі п’яний комбайнер спалив дім з жінкою і двома малими дітьми! Що ти про це знаєш? У тебе таке майже у дворі робиться, а тобі дельфінів подавай!
— Колгосп з індіанцями — не мій двір! Дельфіни кращі за людей!
— Працюють журналісти, оператори, тисячі людей кожен день, щоб ти своєчасно дізнавався новини! Вони роблять усе, щоб ти був поінформований! Ти не маєш права ігнорувати видобуту ними інформацію! Це вже не твоє право, це твій долг! Я дивлюся новини, тому що мушу їх дивитися!..
Подзвонили у двері. Дзвонили довго, і звук був дуже неприємний. Віталік матюкнувся, забарився, ще раз похапцем затягнувся, передав косяк Саші і подався у коридор.
— Спитай хоч хто! — крикнув Саша навздогін і повернувся до мене: — Ходімо поки на балкон.
Ми вийшли. Обожнюю останні поверхи висоток. Поки ми докурювали косяк на дев’ятому поверсі, у Саші запілікав телефон.
— Кажи! Ну. І нє хєр мені надзвонювати! Чекай! — він сплюнув і відключився.— Всім невтерпець!
Він помовчав, а потім несподівано запропонував:
— А поїхали у «Вегас»?
Назва клубу стукнула у голові, промайнуло обличчя Моніки, коли вона побачила на снігу своїх «байкерів»... Я прикинув свої фінанси — їх більша частина вже перекочувала в Сашин лопатник...
— Скільки там вхід?
— Та не парся. Я проведу.
— У «Вегас»...— я звішував це слово на язиці, наче на базарних вагах.
— Що, жінка не відпустить? — розреготався Саша.
— Звичайно, ні. А тебе?
— А що — мене?
— Соню візьмеш?
Він докурив, жбурнув косяк униз, запалив цигарку.
— Їдьмо вдвох,— вирішив він.— Там знайдемо, кому присунути.
На балкон увірвався Віталік, побачив, що косяка вже нема, засмутився, потягнувся за цигаркою.
— Падли, все скурили!
— Хто приходив? — поцікавився Саша.
— Сусідка,— відповів Віталік нехотя.— Сука, жидівка...
— Родичка?
Віталік знову подивився на Сашу тим самим поглядом, який начебто вимагав пояснень, але той швидко спитав:
— Що їй треба?
— Та ну тебе нах,— огризнувся Віталік.
— Не будь таким вразливим,— пом’якшав Саша.— Кажи, чого їй?
— Через кота,— пояснив Віталік ще з меншою охотою.— Вона вже втретє приходить. Каже, кіт сцить у ванній, а їй смердить! Як таке може бути? У кота свій туалет, а у ванній стоїть стиралка. Він фізично туди не долізе! А вона все винюхує...
— Ходімо до кімнати,— сухо промовив Саша, ніяк не зреагувавши на сказане і миттєво втративши до нього інтерес. Цю його властивість — швидко поцікавитися чимось і так само швидко втратити будь-яке зацікавлення — я помічав не раз. Він пройшов у кухню, вийняв з холодильника дволітровий снаряд пива і розлив по бокалах.
— Пом’янемо! — запропонував він похмурим голосом.— У людини бабуся померла.
— Царство небесне,— буркнув Віталік.
Бабуся померла тиждень тому, але ми все поминали. Випили, не цокаючись, помовчали. Саша висипав на дзеркало гірку амфетаміну і почав ділити її на дві доріжки карткою «Приватбанку».
— Бабуся...— невиразно пояснив він свої дії.
— Діли на три! — забунтував Віталік.
— Ти теж будеш? — поцікавився Саша з фальшивим подивом.
— А ти як думав! Царство небесне! Бабця!
Саша почав ділити на трьох.
— Тобі пощастило, що я не жадний на це гівно,— пояснив він.
— Та ти ще той жмот,— зареготав Віталік, але, побачивши, що Саша кинув ділити, швидко схаменувся: — Ну, не в таких випадках, звичайно... Тут серйозна справа... І не будь такий вразливий!
— Я дуже вразливий,— почав далі кришити порошок Саша.— Я навіть можу вбити від образи...
Покінчивши з цим, він першим глибоко втягнув в обидві ніздрі свою «доріжку»: вона була втричі більша за інші, ціла магістраль, цукрово-біле шосе, що вело до окситоцинового готелю. Але й наші не були сільськими стежками. Потім Саша одразу ж принюхався, наче вовк.
— Ти чуєш? — спитав він мене.
Вдувши, я відповів, ні на хвильку не замислюючись:
— Ну!
— Тут мрачнякова енергія циркулює,— повідомив він Віталіку, який саме нюхав.— Це через нього!
Він кивнув на кота, який все ще сидів на тумбочці. Віталік вдував. Звук був такий, наче зимова хурделиця підняла і почала кружляти засохлий з осені кавелик. Ворухнула лапками сонна муха, що залишилася жити у вікні. Кіт відкрив червону пащу, схожу на піхву з зубами. І я миттєво все зрозумів і спромігся на диво лаконічно це сформулювати:
— Кіт смокче з тебе життя!
— Даня діло каже,— хехекнув Саша і почав пружно походжати кімнатою — зовсім як Глєб Жеглов у телевізорі.— А ти, балда, навіть не розумієш! Кіт смокче твоє життя!
— Кіт — істота іншого плану,— пояснив я Віталіку.
Той не міг зрозуміти елементарного: кіт — саме з тих створінь!
— Кіт і є та істота! Він пересере твоє життя! Позбудься його якомога скоріше. І взагалі — треба негайно йти звідси!
Ми подалися до прихожої взуватися. Віталік плентався за нами.
— Та що це з вами, хлопці?
Я застібав куртку.
— Коротше, ми домовилися на середу,— промовляв Віталік позаду, незрозуміло з ким.
Взутий Саша випростався, наче струна.
— Я більше не прийду сюди,— заявив він твердо.— Або через рік!
— Позбудься кота,— порадив я Віталіку.
— Ми ж домовились! — ухопив він Сашу за рукав.
— Не прощаємось! — кинув Саша вже на сходах.
На дворі, біля машини, до нас підкотив місцевий пацанчик у спортивному одязі, з розбалансованою ходою і почорнілим від тутешнього життя обличчям.