— Слишь, братуха, а єсть на лайф подзвоніть?
— Є,— швидко відповів Саша, виймаючи ключі від машини.
Пацанчик щось радісно промукав, але ми вже сідали.
— Так дасиш подзвонить, братуха? — пхнувся той до дверей з виразом чекання на змореному пияцтвом обличчі.
— Ні.
Саша запустив двигун, і ми рушили, залишивши позаду в клубах вихлопу Віталіка, демонічного кота, Салтівку і того невдаху. Ми їхали у «Вегас».
2
Чорну «Тойоту-Корола» Саші подарував дідусь — за відмінну здачу сесії. Подарунок мало не накрився через одного прєпода, який намагався поставити Саші четвірку, але питання якось владнали, і Саша отримав своє «відмінно» разом з «Тойотою».
Можливо, все було й не так. Коли я почав уточнювати, де Саша вчився або вчиться, ми якраз підкотили до клубу, і розмова зачахла. Я помітив, що Саша не дуже любить розповідати про себе, а якщо і починає розказувати щось, то лише трохи, уривчасто, в якомусь зовсім іншому контексті. При цьому сам він жваво цікавився людьми.
Цього разу проблеми почалися прямо на вході. Охорона не пропускала нас — начебто через дрес-код. На Саші був білосніжний найківський спортивний костюм, фірмові кросівки, дута куртка, і загалом він мав вигляд баскетболіста на зборах. Міцний молодий хлопець, теж одягнений так, щоб при нагоді рухатися максимально вільно, торочив: «У нас дрес-код!». Саша вимагав: «Поклич Артура!», той знову включав свою пластинку, а Саша у відповідь заводив про Артура, і так ми тупцяли на вході хвилин п’ятнадцять, не менше. Нарешті з’явився Артур — знервований чоловічок із залисиною, у прим’ятому жовтому піджаку, який здавався завеликим для нього. Він чомусь нагадав мені другорядного героя американського боєвика — з тих, що гинуть у середині фільму від різноманітних проявів зла.
— Пропусти,— Артур обережно поплескав по плечу юного кабанчика в чорній футболці «Security». Той кинув на нього стрьомний погляд, але все ж відступив на крок.
Ми ввірвалися. У «Вегасі» все було так само, натовп розважався, наче й ніколи не було тут тих «байкерів» та їхніх розквашених мармиз. Дівчинка пі-джей, майже без цицьок, висіла в клітці під стелею й крутила охлялою дупкою в мікроскопічних трусиках. Вона навіть посміхнулась комусь із нас, радше Саші, ніж мені. Химерична музика, в якій сіднейські діджеї-психонавти змішали всі можливі стилі і напрями світової аудіо-культури, лунала з гучністю повномасштабного будівництва. Поруч з нами впустили на підлогу коктейль, склянка розбилась. Весела компанія у п’ять або шість п’яних горлянок заволала: «Саньок, братан!», але ми байдуже рушили далі за Артуром крізь пропотілий, п’яний, танцюючий натовп. Сашу на ходу цілували смішливі, яскраво нафарбовані дівчата у повітряних платтячках, з ним привіталися місцеві тусовщики в хіпстерському одязі, а мене лише штовхали чужі мокрі спини. Другорядний герой боєвика вів нас кудись, а ми йшли за його жовтим піджаком, наче за провідною зіркою Давида.
Нарешті ми вибралися з виру танцюючих тіл, піднялися гвинтовими залізними сходами і опинилися в кімнаті адміністратора. За нами клацнули важкі залізні двері, і відчуття в цілому було таке, ніби ми опинилися в каюті підводного човна, куди якимось чином затягли барабанну установку разом із синтезатором. Утім, був тут і приємний бонус — мінібар. Діставшись власного лігвища, Артур миттєво змінився.
— Тупа сука! — несамовито загорлав він.
Тут у двері постукали. Артур шалено скочив, віддраїв двері, і в кімнату впливла рідкісної краси брюнеточка років вісімнадцяти, схожа на кубинку. Я аж закляк від цієї бездонної чорноокості. Виявилось, що ця божественна краса не тільки явилася нам сама, а ще й принесла з собою пляшку коньяку. Вона поставила її на столик і вже примірялася вмоститися в кріслі, але Артур її осадив:
— Вєра! Йди, погуляй! Припудри носик! У нас розмова.
— Ще чого!
Божественна краса легесенько плюхнулася в крісло і з цікавістю поглянула на унюханого Сашу.
— Я вам тут не заважаю?
— Ні! — запевнив Саша, хапаючи дівчачу долоньку.— Це він заважає, а ти навпаки!
Артур уже метався по кімнаті, нервово розкурюючи сигаретку.
— Добре, залишайся! Тоді давай, наливай!.. Ну, тварюка!.. Не насосала, а подарували!.. Вона ж мене зжере! Зжере з гівном! Уже зжирає!..
Віра зробила ручкою, наче по-солдатськи віддала честь, що виглядало дуже мило, і почала бадьоро розплескувати коньяк.
— Я Вероніка,— промовила вона, піднімаючи чарку.
— За знайомство! — цокнувся з нею Саша.
Я приєднався.
— Сука, вівця! — волав Артур незрозуміло до кого, осатаніло дивлячись у стіну, і тільки тепер стало ясно до якої крайньої межі він накручений.— Вона вже адміністратор, а не я! Вона! Не сьогодні-завтра фініш! Вона, бля, ця чебурашка!
Він підбіг, схопив свою чарку, вихилив одним духом, не закушуючи, і знову почав бігати і верещати. Це вже починало діяти на нерви.
— Та сядь уже! Ти можеш по-людськи розтлумачити, що тут коїться? — підняв голос Саша.— З самого початку і по суті!
— Молодший Штос узяв собі шльондру! — заволав Артур так, що навіть почав бризкатися.— Прийшла до мене помічником, пропрацювала два тижні, і вже, паскуда, всім рулить! Вселилася у кабінет Штоса, послала в дупу всю мою охорону, набрала цих дикунів, яких у зоопарку треба тримати! Вона, бач, тепер вирішує всі питання! Тож я сиджу тут і дрочу вже тиждень, а ще за тиждень мене тут не буде! Ти розумієш, що це значить?! Я працюю тут чотири роки! А ця сука тепер головний менеджер!
— Так позмагайся з нею за цю посаду,— хехекнув Саша.
— А не пішов би ти нах, Сашулю! — вибухнув Артур.— Мені зараз не до жартиків, розумієш?! І здається мені, тобі теж має бути не до них!
— Це твоя проблема.
Ми випили по другій. Артур усе матюкався, накручував себе, гасав по кімнаті.
— Ну, припустімо, будуть втрати,— спокійно констатував Саша, закушуючи шматочком шоколадки, і я зрозумів: він говорить лише про свої втрати, втрати Артура йому по барабану.— Не сци, Каштанка, порєшаєм твої заморочки. У людини, он, бабуся померла. Ото втрата! Пом’янемо!..
— Що мені робити, Сашо?! — оскаженіло заверещав Артур.
— Сядь! — підвищив голос Саша.— І заспокойся! Дещо придумаємо!
— Що ти тут придумаєш, га? Придумаємо...
Артур гепнувся на диван і похапцем випив третю, яку підніс йому Саша.
— Є кокс? — спитав він з надією.
— Є щось цікавіше...
Саша дістав пакет з порошком, який мав якийсь дивний рожевуватий відтінок (а може, цей відтінок надавав йому пластик пакета), і це було справді щось новеньке, не той фен, який ми нюхали у Віталіка. Артур зачаровано дивився на той пакет, навіть відкривши рота від чекання й одночасно стриманої відрази. Немов би не хотів мати справи з тією гидотою, але його примушував хтось невидимий, мстивий, моторошний.
— З випадінням бензольного кільця,— туманно прорекламував зілля Саша.
— І я хочу збадьоритися! — повідомила краса Вероніка і якось обнадійливо подивилась на Сашу.
— Збадьоримось! — підморгнув той.
Вероніка хіхікнула. Ніч обіцяла бути цікавою.
3
Страшенний амплітудний удар ліктем згори вниз миттєво зносить Сашу в простір між круглим столиком і дірявим від кальянного вугілля диванчиком. Пакетики з білим порошком, гроші, срібні пластинки фольги, розфасовані чеки — все розлітається до бісової матері, мов золоті сольдо з Буратіно, якого трусить кіт Базиліо.
У ту секунду я забуваю все, що було до. Цей ідеально поставлений удар зачаровує мене своєю довершеною красою, не можна було чекати такого від зовсім юного дрища, майже підлітка. Удар прекрасний. Це й не удар навіть, а витвір високого мистецтва — Маргарита Терезія Іспанська від маестро Дієго Веласкеса. Такому удару хочеться вклонитись.