— Ну шо, гандончик, ще смішно?
Якась частина розуму, що відповідає за надсвідоме, за культурні звитяги людства, ще насолоджується ударом, що збив Сашу, наче потяг на переїзді. Але вона вмить меншає, стає цяткою, розчиняється в жахітті, і все стає швидким, диким, червоним. Інстинкт, небезпека, смерть! Рука сама хапає відкорковану пляшку шампанського з чужого столика, якісь дівчата зойкають, шампанське заливає мені штани, поки я спостерігаю, як моя рука б’є ззаду по стриженій скроні автора чарівного удару. Шалено лупить музика. Натовп танцює.
І відразу мені прилітає звідкілясь збоку. Відчуття залізного, важкого, твердого, ніби гепнули молотком. Якимось дивом залишаюся на ногах. Усе пливе. Крики! Дзвін! Встигаю прикритися від другого удару — міцний кабанчик у футболці «Security», той самий, що не пускав нас у клуб, гатить мене, як боксерську грушу. Пропускаю прямий в ніс, ллється юшка, падаю на чужий столик, перевертаю кальян, посуд, люди зіскакують. Вереск! Біль! Дзвін! Біль! Я на підлозі! Мама, я на підлозі! Заб’ють! Зараз замісять, як тих «байкерів»! Повзу. Двома ривками жил відповзаю. Чужі ноги... Летить нога!
Не б’ють. Чому не б’ють? Встати! Це перше. Встати, поки є можливість. Потім не дадуть! Вставай! Не б’ють мене, тому що б’ють Сашу. Аж ні, Саша ще й відбивається!
— Зара ми тебе навчимо, муділа!
Вереск! Дзвін! Кейт Федер співає «Good bye». Кабанчик і той дрищ, якому належить авторство дивовижних ударів ліктями, обступають Сашу. Раптом якийсь кремезний неголений чолов’яга, що недавно підходив до нашого столику, вступається на нашому боці. Він б’є дрища кулаком у вухо. Саша махається з кабанчиком. Підлітають Артур і Вася, останній охоронець, якого ще Артур наймав до клубу. Вони нікого не б’ють, але намагаються всіх розняти, що дає нам час оговтатись. Дрищ махається з неголеним чолов’ягою, і перевага щось не на боці останнього, хоча той більший. Охоронець Вася висне на кабанчику ззаду, дрищ встигає відмахнутися від чолов’яги і скинути Васю, але тут же отримує від Саші непоганий прямий у голову. Я вже на ногах! Я на ногах, це поки головне...
І тут наспівають вони — молоде воїнство в зручному вільному одязі, в чорних футболках «Security», їх уже п’ять-шість, дужі хлопці у віці від вісімнадцяти до двадцяти п’яти, саме бійцівський вік. Лише пізніше я дізнався, що всі вони займаються тайським боксом в одному залі, але вже в той момент я згадав «байкерів» і зрозумів, що так просто вони нас не відпустять. Ми не відбудемося парою потиличників, не скажемо: «Вау-вау, хлопці, ну досить!», вони не зупиняться. З сили й жорсткості цих ударів, у кожен з яких, наче сірники в коробку, були вкладені дні, місяці, роки спарингів, змагань, тренувань, з безповоротності цих страшних ударів було очевидно, що треба будь-що втриматися на ногах, інакше гаплик. Ці хлопці не лякали, не виводили з залу, заломивши тобі руку, не погрожували, не домовлялися і, тим більше, нікого ні про що не просили. Вони гасили. Миттєво, вміло, підло, діловито і невиправдано жорстоко.
У той момент я ще й гадки не мав про репутацію цих хижаків, не знав, за що їх прозвали «пітбулями», не знав, що вони вбили людину в нічному клубі «Еско-бар» і якимось чином уникли кримінальної відповідальності. Вони працювали в «Ескобарі» до «Вегаса», їх спеціально запросили туди, бо у тому клубі та у тому районі не хотіла працювати жодна харківська охоронна структура. Там кожну ніч йшли розбірки. Авторитети напивалися і починали з’ясовувати, хто з них є найавторитетнішим. Але з’явилися «пітбулі», і за тиждень в «Ескобарі» вже ніхто не бикував, усі зробилися ввічливими та законослухняними. У «пітбулів» був єдиний дієвий рецепт вирішення всіх спірних питань — вони спочатку гасили, а потім розбиралися, що й до чого. «Там багатьом жосткім тіпчікам попрописували черепно-мозкові»,— казав мені пізніше Саша.
Але тоді я всього цього не знав.
Артур самоусунувся. Вася отримав у голову, деморалізувався й втік. Ніхто більше не ризикував нас захищати, хоча півгодини тому біля нашого столика яблуку ніде було впасти від «друганів» і «братанів», що шикувалися за «дур’ю» майже совковими чергами. Всі вони розчинилися в пульсуючій темряві клубу. Кейт Федер співала «Good bye», заміксований зі скаженим австралійським дабстепом.
Двоє опричників тим часом шматували добровільного Сашиного захисника, як справжні молоді й розлючені «пітбулі». Їхні руки, ноги, лікті й коліна працювали узгоджено та чітко, наче механізми добре змащених металообробних верстатів. Неголений чолов’яга вже нахилився, закривши голову руками, потім упав на дупу, а вони все били й били його вдвох, бризкала кров. Нарешті один з «пітбулів» загатив йому ногою в голову — немов пробив пенальті.
І ось тут я побачив цю курву. Як вона стоїть біля барної стійки і весело шкіриться, немов тримає на руках трирічну племінницю на дитячих іменинах, а її очі — я справді бачив це — колють усе навкруги, як дві канцелярські кнопки. Немов у цих сатанинських очей існує одна-єдина мета — пробуравити в оточуючому світі якнайбільше маленьких кривавих дірочок.
Один з «пітбулів» виник біля мене. Поштовх інстинкту, жах, смерть! Спрацьовують навички, які колись давним-давно впрограмував у мене Скороход. Збиваю перші подачі, відмахуюсь! Адреналіновий жах, лють, смерть! Використовуй руки, в тебе довгі руки, це твоя перевага — ось так він мені казав... Там напирають на Сашу, відразу двоє, і знову кабанчик, знову дрищ... Скільки вже лупцювали того дрища: я пляшкою, неголений — у вухо, а той, сука, все на ногах... Вони всі на ногах! Мене відтіснили. Ось і ще! Їх, сука, двоє! Спалах, сині іскри. Підлога стрибає в обличчя. Я впав! Я знову, бля, впав! Я на жопі! Встати!.. Ні! Знову летять чиїсь ноги! Закритися! Кров, біль! Забагато крові. Це все!
Вставай! Вставай! Хлоп! Хлоп! Хлоп! Хтось мене тягне. Мене тягнуть за худлон! Хто? Саша. Вставай! Це Саша! Вставай! Треба підніматися!.. Встаю. Піднімаюся. Біль! Треба на рівні ноги! Кабанчик зігнувся біля стінки, здається, йому реально не до нас... Дрищ теж лежить... Ти диви — дрищ нарешті лежить!
Саша йде! Ми з ним задкуємо коридором. «Піт-булі» повільно йдуть слідом. Чому не атакують? Що це в нього? Ствол? Саша тримає пістолет! Цілить у них!
— Шо, бариго, хочеш нас пукалкою злякати?
— Пацани, не сціть, це пневмат!
— Травмат,— виправляє закривавлений Саша.— Спитай різницю у другана.
Дрищ лежить, корчиться від болю.
— Думаєш, налякав?
— Ми його тобі зара в жопу заб’ємо!
Невідомо як, але ми дозадкували до виходу. Все в тумані. Кров. Біль. Саша тримає їх на відстані. Його білосніжний спортивний костюм увесь у кривавих розводах, немов він свиню різав. За нами в нічну свіжість дворика викатує геть усе воїнство «пітбулів», крім поранених. За ними — величезний натовп зівак. Знімають на телефони. Ніхто не допоможе, зате викладуть в «ютуб». Ми повільно наближаємося до машини. Тільки б Саша не згубив ключі! Тоді точно пісець!
Один з «пітбулів» підходить небезпечно близько, і Саша стріляє йому в ногу. Той присідає з виттям. Інші готові кинутися вперед.
— Я дуже влучно стріляю,— попереджає Саша.— Маю спеціальну підготовку.
Лунають презирливі вигуки: «Підор!», «Сірьогу підстрелив!»
— У вас у всіх будуть нещастя,— каже Саша на диво спокійним голосом.— Дуже скоро. В когось згорить квартира, у іншого помре близька людина, хтось важко захворіє!
Вони тягнуться за нами, як полярні вовки в романі Джека Лондона, вичікують нагоди. Пікнула «Тойота». Рідненька, слава тобі Боже!
Далі мій мозок фіксує реальність дрібними фрагментами: ось ми влетіли в машину, зачинилися. Бах! — удар у бокове скло. Двигун реве, Саша скажено вивертає руль. Бах! — ми штовхаємо когось задом на розвороті. Бах! — у заднє скло прилітає пивна пляшка, на склі павутиння тріщинок й піна. Ми мчимо. На повороті я бачу, як з клуба вискакує той неголений чолов’яга, що став на наш захист, біжить до машини, але не добігає — «пітбулі» перехоплюють його, валять на асфальт і починають усі разом відбивати, наче шмат яловичини.
Саша топить педаль газу до упору, в нього величезні розчахнуті очі без зіниць. Він жене уже за сто двадцять по мокрому від талого снігу шосе.