— Твою маму! Ото погуляли!
— Курва! Але яка ж там Вєронічка була хороша... Все перепоганила, скажена тварюка!
— А той індик казав... Бля, треба якось кров зупинити!
З нас юшило, заливало сидіння, одяг. У мене з носа й губ, у нього — з розсіченої брови і також з носа. Поволі починало боліти те, що під час бійки не відчувалося через адреналіновий вихлоп. Тільки тепер з’ясувалося, як добряче вони встигли нас перемолотити.
— От же ж падло! Все там залишилося! Оце так су-у-учища!
Так, у цій дівчині з першого погляду відчувалася загроза. Дехто, наприклад молодший Штос, міг вважати її привабливою — доглянута, гарно вдягнена, молода. Але, як на мене, в ній не відчувалося жодної сексуальності, я миттєво побачив голу істину, пусту таріль із-під варення з брудними малиновими розводами. Я бачив чорного журавля — жорстокого, страшного птаха, таку собі тоталітарну Немезиду, що карає за будь-який відступ від заведених нею правил.
Вона незворушно наказала нам, щоб ми припинили торгівлю наркотою в її клубі, Саша пояснив, що про все домовлено, їй зараз подзвонять. Я бахнув віскі, затягнувся кальяном, неголений чолов’яга тим часом перераховував гроші, щоб віддати їх Саші, весь час підходили якісь хлопчики й дівчатка, Вероніка хіхікала, і птаха вже майже пішла, але Саша кинув легковажну фразу, нібито ні до кого не звертаючись: «Та її просто ніхто не факає!» Вона встигла добряче віддалитися, в залі скажено лупила музика, але її пташиний слух упіймав зміст і миттєво відсепарував його від мільйона інших звуків нічного клубу. Вона нахилила вбік маленьку голівку.
І шакали кинулись.
Кров’ю було заляпане геть усе — наш одяг, крісла, навіть кермо.
— Бачиш десь аптеку?
— Ні хріна не бачу!
— Нічо, тут поряд мій кіоск.
— Ти ще й кіоски тримаєш? — здивувався я.
— Я все тримаю.
— Зараз же ніч, зачинено...
— У мене все відчинено.
Саша розкурив цигарку, передав мені, розкурив іншу, встигаючи між тим крутити баранку. Я попросив показати ствол, і він байдуже передав його мені.
— В таких ситуаціях без вогнепалу ніяк,— прокоментував я, стискаючи рукоятку. Було приємно відчувати вагу зброї.
— Таких ситуацій ще не було,— пихтів цигаркою Саша, вивертаючи на якесь подвір’я.— Хоча, ти правий, вже давно треба було...
У нього запілікав телефон. Саша глянув — відповідати чи ні, трохи забарився, але все ж таки відповів.
— Що за муйня у «Вегасі»?! — з ходу закаркала трубка так гучно, що я добре все чув.— Ти, бля, що — неповноцінний?!
— Нас там мало не вбили! — накручено загорлав Саша.— Артур — усе! Там нова сука-менеджер! І трахана охорона з «Ескобару»! Ви мали знати і заздалегідь домовитися!
— Це твої, бля, проблеми! Сам і вирішуй! Кха-кха-кха!..— незрозуміло й дико зашкварчав динамік.
— Ні, це ваші проблеми! Там ваш пральний порошок залишився!
— Та ти що, остаточно осолопів, гівно?! Кха-кха-кха!!!
— Мені потрібен захист! — переконував Саша нервово.— Інакше мене просто вб’ють! Хто тоді вам бабло в зубах буде носити?!
— Ти там сам?
Саша скоса глянув на мене. Я мовчав.
— Сам.
— Слухай уважно, дебіл! Кха-кха-кха! Кха-кха! Домовся з тією сукою!
— Та хай вона нах іде!
— Завалі хлєбальник, салабон, і слухай уважно!!! Домовишся з нею!!! Яким чином — твої проблеми! Якщо хочеш, зроби їй кунілінгус! Ні — паяльником катуй! Але діло повинно йти! Всьо. Роби!
Співрозмовник вимкнувся.
— Підорас,— Саша знов крутнув кермо.— Як же ж тебе земля носить... Ну, нічого... Вже недовго... Зараз будемо на місці...
Ми опинилися у типовому дворі спального району, по периметру якого чатували потворні дев’ятиповерхівки. І все інше тут було типове — дитячі майданчики, дитсадок, пірамідальні тополі, контейнери для відходів. З таких саме дворів-клітин і складається організм, що зветься Харковом. За межею центру наше місто — нудний радянський постапокаліпсис з вибитими дощенту шляхами, як і будь-який інший український «мільйонник». Ми вибралися з машини і попрямували до кіоску. Це був непоказний металевий рундук з маленьким заґратованим віконцем, в якому ледь-ледь блимав вогник. До скла були приліплені роздруковані на кольоровому принтері картинки з написами: «Aroma mix», «Бомбей», «АК-47», «Буратіно», «Сталін», «Ленін», «Ямайка».
Саша постукав у віконце:
— Германе! Відчиняй! Начальство приїхало! Спиш на роботі?
У кіоску почувся рух, потім з дверцят позаду з’явився немолодий лисий карлик у розтягнутому білому светрі. На зріст він був десь мені по пояс. Мені нечасто в житті доводилося бачити карликів, тому я не одразу зрозумів, що до чого, і витріщився на нього, наче баран на нові ворота. Втім, він також витріщився на нас.
— Оце так! Ви що, під поїзд потрапили? — тембр голосу в нього був, наче в робота-андроїда в старому фантастичному кіно.
— Точніше й не скажеш.
Ми увійшли в кіоск. Він був розміром із собачу буду, навіть доводилося пригинатися.
— Як сьогодні? — спитав Саша.
— Аншлаг! Три з половиною... Та з вас же тече! Зараз, зараз...
— Є тут якась аптека?
— Зараз, кажу,— карлик заметушився,— в мене все є... От горе... Хто ж це вас так?
Усередині було дуже накурено. На залізних дверях висів настінний календар за 1998 рік з голою філіппінкою на пляжі. Під ним були рядками наклеєні картинки від упаковок з-під спайсів: троянда, автомат Калашникова, профіль Ілліча, скажений пес з витріщеними очима, смайлики, Боб Марлі. Десь із півсотні різних картинок і назв.
У кіоску було затісно; мініатюрному Герману простору цілком вистачало, а я відчував себе як у ліфті. Саша опустився на стілець. Герман розкупорив склянку з йодом, приклав ватку до Сашиної брови. Я також присів на щось, побачив старенький електричний чайник, чашки-ложки, пачку чаю, мокрий бульбулятор і ряди довгих коробок зі спайсами під віконцем.
— Сьогодні не приходили? — питав тим часом Саша.
— Ні.
Герман повернувся з ваткою до мене, але кров з носа вже зупинилася сама.
Тієї ж хвилини у віконце постукали. Карлик відчинив вузеньку хвіртку, в неї просунули купюру в п’ятдесят гривень і попросили «Ямайку». Герман продав. Саша тут же забрав у нього гроші. Потім поплескав себе по кишенях.
— От же ж суки! Все порохом узялося! Давай хоч цієї отрути покурим!
— Беріть «Боба»,— порадив Герман, дістаючи спайс «Боб Марлі».— Він веселіший.
— Ти все перепробував?
— А як же! — погодився Герман.— Мені треба знати асортимент!
— Шкода, «Гітлера» нема,— відгукнувся Саша зле.— Тому що зараз я налаштований знищувати!
— Є «Сталін».
— О, переробимо «Гітлера» на «Сталіна»! Чи навпаки... Гаразд, поки що давай «Боба»!
— Так що з вами сталося? — знову спитав Герман своїм нелюдським голосом.
— Нічого,— відповів Саша.
— Ми не всім подобаємося,— додав я, і Герман утримався від подальших розпитів.
Ми видули по напасу «Боба Марлі», низенько нахиляючись під віконце, щоб нас не можна було побачити ззовні. Це було дуже незручно, а слідом почалося якесь коров’яче отупіння. Втім, біль у носі і розгепаній добре поставленими ударами голові ця хімія не вгамовувала зовсім. Навпаки, вона примушувала тебе концентруватися на цьому болю, від чого голова гуділа, як величезний дзвін. Ненавиджу спайси! І те, що влада переслідує людей за марихуану, але дивиться крізь пальці на цей токсичний сурогат, промовисто свідчить про остаточну збоченість нашого суспільства.
Після «синтетики» ми позамовкали й закурили цигарки, видуваючи дим у хвіртку. Хімія остаточно спустошила нас. У цей момент у віконці виникла рука з купюрою.
— Дай «Сталіна»!
Герман продав спайс. Саша забрав у нього й ці гроші і поліз по залишок каси. У віконці промайнув прямокутник відкритого посвідчення, і миттєво зник.