— Міліція! — грубо проказав чолов’яга.— Виходимо з кіоску!
Герман швидко пригасив цигарку. Я принишк.
— На якій підставі? — втомлено спитав Саша.
— Виходь давай! — поквапили ззовні.— Зараз буде тобі підстава, і все, що треба!
— Та ніхто нікуди не вийде,— кинув Саша роздратовано.— Дай подивитися посвідчення, я ні хріна не розібрав. Може, ти рецидивіст!
— Слухай, бля, ти мене краще не зли! Виходь, поки я добрий! Якщо доведеться тебе витягати звідти, буде набагато гірше, повір. Наробиш собі проблем, синок!
— Посвідчення! І голосно, чітко назви ім’я, посаду, звання, підставу. Чи вам закони не писані?
— Ну ти, суко, нахаба! — У віконці з’явилося обличчя мєнта. Він був доволі молодий, років двадцяти п’яти.— Підстава? Закони вивчив? Ти у присутності понятих продав мені наркотик! Стаття триста сьома! До восьми років! Виходь, хлопче, не роби собі гірше! Сьогодні в СІЗО ночуватимеш, і від мене залежить, яка то буде нічка!
— Це не наркотик,— заперечив Саша,— а засіб від молі. Ось висновок експертизи.
Герман, який вже був напоготові, простягнув у віконце листок паперу в прозорому файлі, заліплений якимись мутними печатками. За віконцем його вхопили і деякий час вивчали.
— Це якась хрінь,— нарешті констатували ззовні.— Я тобі на принтері десять таких надрукую. Забирай, поки я тобі ще й підробку документів не додав! Давай, виходь! Експертиза розбереться, наркотик чи ні.
— Я тобі пред’явив офіційний документ за підписом глянь кого! Він підтверджує легальність моєї комерційної діяльності. Якщо інших питань нема, то до побачення, громадянине міліціонере!
— Слухай, ти таки добалакаєшся,— вкінець осатанів мєнт.— Я тобі зрозумілою мовою кажу: вийди, бля, з кіоску! Треба підставу — буде тобі підстава!
— Дай сюди посвідчення!
— Вийди, бля, з кіоску! — наполягав мент.— Покажу тобі посвідчення! Засцав? Ти ж сам кажеш — все законно! Ну так виходь, розберемося!
Саша зітхнув, узяв телефон і почав набирати якийсь номер.
— Вибачте, що турбую,— стиха промовив він, коли там відповіли.— Тут до мене в кіоск прийшла міліція. Зараз, мабуть, конфіскують товар, заберуть гроші і відвезуть у мавпятник. Тому хочу попередити, що найближчим часом зустрітися не вийде, хіба що років за вісім. Буду тайгу валити, чифірити, піду по зонах...
Йому щось відповіли, і Саша простягнув телефон у віконце:
— На, поговори.
Міліціонер помулявся, але телефон узяв.
— Так. А з ким я? — він відійшов від кіоску, і наступні його слова звучали все тихіше.— Оперуповноважений Тимохін, Комінтернівський райвідділ... Що?.. Так... Що?.. Так само?.. Ви ж розумієте... Що?..
Через три хвилини він повернув телефон.
— Ми з вами провели профілактичну бесіду про неприпустимість торгівлі наркотиками. Доброї ночі! Не порушуйте!
— Вам також не хворіти,— побажав Саша.
Міліція випарувалась так само швидко, як і з’явилася.
— От тобі і матеріал для статті, преса,— зітхнув Саша.
— Ти дійсно хочеш, щоб я про це написав? — здивувався я.
— Поїду спати,— сказав він замість відповіді.— Ходімо, підкину додому.
— Ви там обережніше,— напутив нас Герман.
Ця ніч, здається, закінчувалась.
Товариш Дванадцять
1
ільки собаки дивляться на тебе з цікавістю. А ще — діти. Хоча діти виростають і втрачають цікавість до тебе. А собаки протягом усього життя дивляться на тебе з цікавістю. Для дітей ти частина оточуючого Всесвіту, не щось самоцінне, а рухомий шмат непередбачуваної природи, чиї закони ще належить з’ясувати... Собаки ж шукають пакет амфетаміну у тебе в трусах, і коли знаходять — отримують іграшку. А ти отримуєш років вісім або відкуповуєшся, це дуже дорого. Мамка з татком витрясуть усі сімейні кубушки, ще й продадуть машину чи якусь нерухомість, аби ти не згнив у колонії. Краще не попадайся...
Я прямував у кінологічний центр за завданням редакції. О сьомій ранку, кудись на край географії, майже за місто, в якусь дупу, щоб написати сто рядків про собак, які доблесно виявляють вибухівку і наркотики... Тягуча поїздка в роздовбаній «копійці» разом зі знімальною групою регіонального каналу «АТН»... Водій, який щохвилини несмішно жартує, похмурий березневий ранок, депресія, що поступово стала нормою...
У бляшанку «копійки» нас набилося шестеро. Кажуть, «ВАЗ» не машина, і це чистісінька правда. Мені довелося всю дорогу тримати на колінах журналістку Ксенію, котра важила аж ніяк не менше вісімдесяти кіло і своєю лінивою аморфністю нагадувала здоровенну здохлу рибу, викинуту на берег. Її пшеничні кучері лоскотали моє вухо. Зазвичай хвилююче відчуття дотику жіночого волосся до шкіри зараз викликало огиду. Її дута синтетична куртка смерділа паленим пластиком...
«Копійка» нарешті в’їхала в розчахнуті ворота з гнутих прутів, до того схожі на вхід до нацистського концтабору, що я навіть спробував віднайти у сталевих візерунках готичні літери. Звільнившись від Ксенії, я виліз, роздивляючись тужливий пейзаж. Кінологічний центр, обнесений бетонним периметром, розташувався в центрі промерзлого пустиря. Навкруги панувала сама грязюка. Пам’ятаєте: «Наснилася невідома Маргариті місцевість — безнадійна, похмура, під захмареним небом ранньої весни...». Це воно. І в такому місці, як виявляється, тренують собак для харківської міліції.
Усередині розташувалися дві триповерхові адміністративні будівлі, дуже натуралістична скульптура вівчарки в медалях, пофарбована бронзою,— згодом виявилось, що це цілком історична вівчарка, яка загинула від руки злочинця,— далі тягнулися палісадники, вольєри, інший благоустрій...
Нас зустрічав сухопарий полковник міліції, з вигляду наче ледащий панич. Здавалося, що своєю появою ми відірвали його від чогось аж надто цікавого, і єдине, чого йому зараз хочеться,— аби ми якомога швидше вшились звідси. «Начальник кінологічного центру Дмитро Крузченко»,— відрекомендувався він, коли оператори ввімкнули камери.
Нарешті всі зібралися. Утворився невеличкий натовп репортерів і операторів. Нас згуртували і повели до вольєрів з тими розумними, дресированими собацюрами, які були здатні без коливань забрати в тебе років десять вільного життя. Чулася какофонія собачого гавкоту, це капітально заважало роботі: нема гіршого, ніж розшифровувати диктофонний запис із потужними сторонніми шумами. Тому було вирішено записувати синхрон біля вольєру з найтихішим псом Джеком.
— Наш кінологічний центр цього року відзначає свій двадцятирічний ювілей,— розповідав на камери Крузченко.— І якщо спочатку в нас було менше десятка собак, то зараз ми маємо близько семидесяти наших, як то кажуть, чотирилапих друзів! Серед них такі породи, як німецька вівчарка, лабрадор, золотавий ретривер, спанієль, ротвейлер, доберман, кавказька вівчарка, азіатська вівчарка та інші. Наші чотирилапі правоохоронці успішно допомагають міліції у боротьбі зі злочинністю. Вони несуть патрульно-постову службу, шукають наркотики, затримують злочинців. Ось перед вами Джек. Нещодавно в нього був день народження, а рік тому він затримав кур’єра з трьома кілограмами героїну в аеропорту «Бориспіль»!
Потім спеціально для преси того Джека вивели з вольєра. Міліціонер-кінолог обійшов разом з ним «Газель». Пес повинюхував хвилини зо дві, гавкнув і всівся біля бампера. Кінолог дістав з-за бампера згорток у чорній плівці. Оператори зосереджено знімали. Нам пояснили, що, всупереч розповсюдженій думці, ніби собак привчають до наркотиків, щоб вони їх вправно шукали, тренування здійснюється зовсім інакше. Собак привчають шукати схований м’ячик або улюблену іграшку, заохочують, якщо знайде, і таким чином формують відповідний рефлекс. Усе дуже просто. Ніхто не ширяє якогось там Мухтара героїном — це, перш за все, дуже дорого, не кажучи вже про гуманне ставлення до тварини.