Далі нас повели до тренувального майданчика зі снарядами для собачих гімнастичних вправ, дерев’яними брусами, мостиками, вкопаними в землю старими покришками. Спеціально навчена людина в м’якому скафандрі із задовгими рукавами бігала майданчиком. Здоровенна, як теля, кавказька вівчарка, трубно гавкнула, кинулась за «космонавтом», стрибнула і збила його з ніг.
— Нормально! — зацінив оператор Аркаша.
Пес шматував рукав. Оператори знімали.
— Штірліц, відбій!
Вівчарка відпустила скафандр. Чоловік піднявся. З’явився хазяїн пса — молодий хлоп у спортивному одязі. Я вдивився в обличчя під каптуром, і в моїй уяві майнула тінь впізнавання.
— Це ти собаку Штірліцем назвав? — крикнув я до хлопця.
Той зупинився, вгледівся в мене і раптом посміхнувся тією самою занадто широкою посмішкою, яка миттєво зникла з обличчя.
— Ну,— відповів він.— А ти ж преса! Чому ви брешете весь час, преса?
Ну от, знову ті ж самі наїзди. Чому люди не люблять журналістів? Ми нічим не гірші й не кращі за людей інших професій, за столярів, припустімо, або ж за водіїв трамваїв, і нам не можуть цього вибачити. Від нас завжди вимагають святості. Чому її не вимагають, наприклад, від юристів або кухарів?
— Це нам завжди брешуть,— відгукнувся я.— Або відбріхуються. А ми, навпаки, шукаємо правду.
Тепер я його остаточно згадав: це ж був той самий юний більшовик з майдану Конституції, що роздавав страйкарям листівки.
— А ти все змагаєшся за народне щастя? — спитав я.— Я тебе добре пам’ятаю.
— Я намагаюся змінити існуючий порядок, тому що він несправедливий. А ти знаєш, що він несправедливий, і нічого не робиш, щоб його змінити.
— Так я ж не Че Гевара. Я тут за редакційним завданням.
— У тебе є своя ділянка нашого спільного фронту. Треба боротись. Це наш обов’язок!
Підскочив Штірліц. Він стрибнув на хазяїна так, що мало не збив його з ніг, і хлопець одразу повеселішав — було видно, що він дуже любить цього пса.
— Не лячно такого бичка без намордника вигулювати? — змінив я тему.
— Намордники треба надівати на дебілів, які ставлять такі питання. Цей собака розумніший, ніж ти...
— А ти хамло,— відбив я.— А якщо йому щось стрельне, і він кинеться?
— Без мого наказу не кинеться.
— А якщо чийсь інший собака без намордника кинеться на тебе?
— Не може такого бути,— відповів він упевнено.— Мене собаки люблять.
Ми ще трохи постояли. Розмовляти було вже ні про що, але ми чомусь не розходилися.
— От ти борешся за справедливий порядок,— нарешті почав я.— А який порядок, по-твоєму, є справедливим? Коли всіх незгодних загонять у концтабори?
Він знову миттєво посміхнувся:
— Це в тобі твоє ліберальне боягузтво говорить. У концтаборах опиняться тільки ті, хто на це заслуговує. І ти можеш там опинитися, якщо своєчасно не вибереш правильний шлях.
— Це що, погроза?
— Це логіка революції, друже,— підморгнув він.
— А ти не думаєш, що й сам можеш потрапити до концтабора? Таке з революціонерами бувало...
— Я? — розреготався він.— Ні, я буду все це облаштовувати...
Зараз вони стояли поруч — хлопець і пес, і разом дивилися на мене якимись однаковими поглядами, наче цей вівчар також був його соратником. Я розумів, що досить йому наказати, і Штірліц кинеться на мене і почне драти не товстий рукав спецодягу, а мою власну руку під тоненькою курткою, дерти м’язи і трощити кістки. Я знав, що він знає, що я знаю, і велика кавказька вівчарка Штірліц також це знала. У собачих очах просвічувало щось абсолютно нетипове для звіра: сформована думка, ставлення, намір, одним словом, щось більше за інстинкт.
Вони вже зібралися йти.
— Знаєш що, приходь до нас у четвер,— кинув він наостанок.— Вулиця Гарібальді, 147-в. Запиши. О шостій. Відбудеться прес-конференція. Я маю заяву для преси, і наш прес-секретар, товариш Сім, також зробить заяву.
Після цього обидва пішли.
— Гей! — окликнув я.— Як тебе звати?
— Товариш Дванадцять,— відгукнувся він.
— Як? — здивувався я.
— Товариш Дванадцять!
— А справжнє ім’я?
— Це і є справжнє!
Циркач!
— Про що буде заява? — крикнув я вже навздогін.
Раптом він зупинився, повернувся, зробив кілька стрімких кроків до мене й опинився небезпечно близько. Штірліц залишався позаду. Червоні очі звіра застигли в дивній зосередженості.
— Війна нікого не помилує,— пояснив він, наче намагався донести до мене якусь неодмінну даність.— Усі ваші жартики в блогах, кошенята, корпоративи, триста баксів у місяць, «ланос» у кредит — уся ця облуда піде до бісової матері, розумієш? Коли все почнеться, коли ви зрозумієте, що це не дурний похмільний сон, що все це насправді, то приповзете до мене і будете благати: «Допоможи нам, товаришу Дванадцять, захисти нас, товаришу Дванадцять!..»
Пес завалився на газон і почав чухатися.
— Ви стали м’які й теплі,— додав він,— як гівно.
Вони вже йшли.
— Гарібальді, 147-в. У четвер, о шостій! Заява буде важлива! Журналіст не повинен таке просрати!
Коли вони проходили повз когось із міліцейських кінологів, товариш Дванадцять зупинився з ним поговорити, підхопив якийсь дубець і запустив подалі. Штірліц жваво, як поні, пострибав за ним.
Хто він такий, думав я, що запросто тренує свого пса в міліцейському кінологічному центрі?
Звичайно, їхати до чортів на болото, щоб послухати двох придурків, які іменують одне одного за номерами, я не збирався. Ще чого! Я ж не останній ідіот.
2
Майже годину я шукав ту кляту адресу. Он та п’яти-поверхівка — Гарібальді, 147, а далі — Гарібальді, 149. Через дорогу Гарібальді, 147-а, а поряд з нею — Гарібальді, 151! Далі починається приватний сектор: маленькі будиночки, клоновані бабусі на лавках, дітлахи граються в футбол... Я навіть відшукав будинок Гарібальді, 147-6. Одразу за ним стирчав Гарібальді, 148... Вони що, знущаються з мене?
Ви слушно спитаєте: навіщо ти взагалі поперся після робочого дня світ за очі, до недобитих юних сталіністів? Справа у тому, що в редакції, в службовому туалеті, я вдув у себе залишки амфетаміну, купленого нещодавно у Саші на останні гроші, і раптом ідея навідатися до юних більшовиків здалася мені вдалою. Вони наторочать щось радикальне, я зашкварю матеріал з гучним заголовком і виконаю свою суспільно-політичну функцію — повідомлю людство про існування в нашому місті тих диваків, а також отримаю свій невеличкий гонорар. Сам Капітан Очевидність шепотів мені на вухо: «Ніякої новини з їхньої маячні ти не вичавиш», та я не дослухався — мене розігнало. І я таки поперся.
Коли я вже хотів плюнути і повернутися ні з чим, пошуки несподівано увінчались успіхом: серед п’яти-поверхівок виявився низенький, якийсь розлогий цегляний будиночок, що вріс у землю, наче придавлений сердитою божою дланню. На посірілій від часу табличці виднівся заповітний номер «147-в». На іржавих воротах мало місце ще одне суттєве повідомлення — малюнок ікластої собачої морди без будь-яких пояснень. У цьому лаконізмі відчувався тутешній стиль. Я проігнорував попередження, відчинив хвіртку, ввійшов — і відразу ж натрапив на наїжаченого Штірліца, точно такого, як на малюнку. Пес підбіг до мене і загавкав так скажено, що я мало в штани не наклав. Ні ланцюга, ні, звичайно, намордника — тільки ошийник під сірою шерстю! Сам сатана, а не собака! Відступивши, я боляче вдарився кібцем об засувку на хвіртці і сам себе загнав у глухий кут. Штірліц гавкав, роззявивши жахливу слиняву пащу. Я думав, що мені вже край, тільки прикривав долонями пах, щоб ця тварюка не відгризла мені причандалля, аж нарешті з дверей будинку висунулась чиясь стрижена довбешка.
— Ти хто? — крикнули мені.
— Журналіст! Мене ваш Дванадцятий запросив!