Голова щезла. Штірліц заткнувся, але підступив ще ближче з глухим гарчанням, яке не обіцяло нічого доброго. Потім з’явився хлопчина років шістнадцяти з обличчям закоренілого розбишаки-двієчника. На ньому були підкочені штанці, розплющені, мов ласти, шльопки і футболка із зображенням захисника «Металіста» Папа Гуйє під номером три.
— Штірліц, пропусти! — гукнув він, і пес миттєво відступив, утративши до мене цікавість.
— Доповідь уже почалася,— сказав хлопець із таким докором, немов я зробив якусь пакость особисто йому.
Я пройшов слідом за ним у захаращену літню кухню, яка слугувала одночасно і коридором. Під ногами плуталася ціла армада різнокаліберного взуття.
— Розбувайся,— кинув мій провідник.— Бери собі капці.
Ухилившись від мотузки для білизни, на якій колихалися гидотні ганчірки, схожі на отруйних медуз, я не без остраху зняв кросівки, і взувся у відносно чисті на вигляд картаті домашні капці. На брудній газовій плиті диміло якесь вариво у великій жовтій каструлі. Під ногами було брудно, підлога рипіла. У кутку стояв допотопний рукомийник, іржавий «мийдодір». Десятиліттями не фарбовані сині стіни нагадували СІЗО. На маленьких, мов ілюмінатори, віконцях висіли сірі від пилу мереживні фіранки. Яка прес-конференція? Це ж справжній сарай!
— А де преса? — поцікавився я.
— Ну ти ж приїхав,— надійшла відповідь.
Ми рушили далі. Кімнат виявилося п’ять чи шість, і всі вони відходили в різні боки від коридора. Ми проминули одну з них, прохідну; на кріслі в кутку читав газету, поклавши короткі ноги на ослінчик, лисуватий чоловік років п’ятдесяти в спортивках і тільняшці. Коли я проходив повз нього, наші погляди на мить перетнулися. Я встиг помітити тільки рудувату борідку на кругловидому обличчі. Його маленькі очиці були лукаво, «по-ленінськи» примружені.
Пунктом призначення виявилася гостьова кімната. Вочевидь, будинок зводили давно, може, навіть до більшовицької революції, коли люди ще цінували життєвий простір. Скоріш за все, тут жив якийсь дрібний місцевий бюрократ. Хоча ззовні дім удавався присадкуватим, усередині стеля виглядала досить височенькою. Гостьова була навіть завелика. Спершу, що я побачив, переступивши поріг,— величезний портрет Леніна на стіні у важкій золоченій рамі. За часів Радянського Союзу таких портретів було як бруду, але в наш час вони вже стали справжніми раритетами. Іншу стіну займала книжкова шафа, довгі стелажі були забиті купами стандартної радянської літератури. Зокрема, там було повне зібрання творів Сталіна. У кутку колихалася на товстих ланцюгах боксерська груша, поряд — залізні бруси з турніком і шведською стінкою. Під заґратованими вікнами акуратно складені грубі пакунки перетягнутих мотузками газет та листівок з «лівими» назвами — «Бумбараш», «Робітничий спротив», «Пролетар» і тому подібне. На стіні плакат: Сталін у білому френчі посміхається в слухавку, нижче, навскіс, напис: «Придем к изобилию!»
Доповідь насправді вже йшла. Тут зібралося десь півтора десятка молодих хлопців; усі вони розсілися на стільцях і двох потертих стареньких диванчиках посеред кімнати. Хтось пив чай або каву, хтось сидів з блокнотом і ручкою, ще один, широкий і кучерявий хлопець, набирав текст на ноутбуці. Наблизившись до нього, я ледве не ахнув: це був не хтось інший, як «єврей-фізкультурник» Віталік власною персоною! Але він навіть не повернув до мене голову, а я не встиг з ним привітатися, бо мій провідник указав на вільний стілець, і я був змушений сісти. Ніхто навіть не подивився в наш бік. Всі уважно слухали.
Доповідачем був товариш Дванадцять. Він повільно походжав посеред кімнати, розтлумачував свої тези, іноді повторював сказане і відповідав на запитання. Всі погляди були прикуті виключно до нього. Треба зауважити, що оратором він був не аби-яким і знав, як заволодіти увагою слухачів. Одягнений товариш Дванадцять був по-простому, але не без вигадки — на ньому були спортивні штани і чорна футболка з веселим андеграундним принтом: вождь світового пролетаріату Володимир Ленін з мускулистою, наче в бодибілдера, рукою показував усім опонентам середній палець. Під малюнком пишнів напис: «Fucking Revolution!» Років зо два тому я бачив у продажу подібні футболки, але ця, здається, відрізнялася. Можливо, вона навіть була зроблена на замовлення.
Доповідь товариша Дванадцять називалася «Про наші засади». Цю доповідь, мабуть, і зараз частково можна знайти в Інтернеті. Я приведу тут те, що мені вдалося запам’ятати, в тому порядку, який я логічно вибудував у голові пізніше. Звичайно, дещо я забув, однак завдяки журналістській звичці фіксувати важливі речі, суть доповіді товариша Дванадцять збережено майже повністю. Для зручності я поділив її на тематичні блоки, розмістивши їх у логічній послідовності. Вважаю, що для читача ця доповідь може виявитися цікавою — адже це майже аутентичне історичне джерело про тогочасне підпільне життя Харкова.
Про організацію. Неосоціалістичне угруповання «Долг» — це політична організація, близька до радикальних партій лівого спрямування. Вона ставить собі за мету створення тоталітарного лівого руху і тоталітарної лівої партії. Кожен товариш має чітко розуміти, що «Долг» — це не буржуазна говорильня, а політична структура прямої дії. Ми не правозахисники, не гранітоїди, а бойовий авангард робітничого класу. Ба більше: ми хижацький оскал робітничого класу. Наше угруповання створене з народу, для народу і в інтересах народу. Тому абсолютно правильно називати наше угруповання народно-визвольною організацією.
Про владу. Неосоціалістичне угруповання «Долг» — на сто відсотків тоталітарна організація (звичайно, у розумінні буржуазних лібералів). Ми цього ніколи не приховували. Ми можемо створювати тимчасові союзи і коаліції з організаціями і партіями лівого і навіть буржуазного спрямування з метою досягнення якихось тактичних перемог, але ми не збираємось ні з ким і ніколи ділитися завойованою владою. Лишень отримавши абсолютну владу в країні, ми зможемо розпочати ті Великі зміни, котрих вимагає від нас Історія. В нашій агітації слід зосередити увагу на тому, що влада потрібна нам не для особистого збагачення, а задля реалізації безсмертних ідей Рівності, Свободи, Братерства.
Про ідеологію. Неосоціалістичне угруповання «Долг» виступає за побудову нової суспільної формації — неосоціалізму. Ми повинні утвердити неосоціалізм спочатку в Україні, а потім на теренах всього колишнього Радянського Союзу. Ми віримо в побудову неосоціалізму в одній окремо взятій, країні. Ми поки що не ставимо питання про будівництво неокомунізму, скасування держави як такої, відміну грошей, націоналізацію всіх без виключення підприємств, заборону приватної власності, усуспільнення особистого майна і навіть жінок, бо час для цих історичних зрушень ще не настав. Ці питання ми будемо вирішувати після отримання влади. Ми не гурток якихось марксистів, які без кінця теоретизують, але й мізинцем не ворухнуть заради Революції. Ми, неосоціалісти,— практики. Ми кожного дня робимо конкретні кроки до знищення влади капіталу.
Про СРСР. СРСР — це наша велика Вітчизна, яку в нас украли. Поразка СРСР у холодній війні знищила завоювання Жовтня. Наш обов’язок — повернути вкрадене у народу. Ми маємо відродити могутню державу, соціальну справедливість, ядерну зброю, безкоштовну медицину, велику науку, безсмертну культуру, гідне життя для робітників і селян. Усе це дав нам соціалізм. А неосоціалізм подарує вільним народам ще більше — космічну експансію, гарантований базовий дохід, біохакінг, науково-технологічний стрибок, кіберсвободу, трансгуманістичні звитяги, сексуальний комфорт та багато інших цікавинок.
Про наше коріння. З малого жолудя виростає величний гіллястий дуб. Чим вище його крона здіймається до сонця, тим глибше його коріння впинається у ґрунт. Наше коріння — глибоке й міцне, життєдайне та живильне. Це — Велична Надлюдська Партія Більшовиків ленінсько-сталінської доби. Кожен товариш має не тільки шанувати священні імена Володимира Ілліча Леніна і Йосипа Віссаріоновича Сталіна, а й бути знайомим з ідеями Льва Троцького, Миколи Бухаріна, Олександра Зіновьєва, Фелікса Дзержинського, Яна Лациса, а також інших теоретиків і практиків більшовизму. Для нас не має значення, хто з цих людей наприкінці життя виявився шпигуном, а хто загинув у результаті нещадної внутрішньопартійної боротьби за владу. Для нас головне — в якій мірі ці люди були більшовиками, в якій мірі їхні ключові ідеї — більшовицькі. Ми маємо експропріювати їхній більшовизм і викинути на смітник історії зради та шпіонаж.