Та й що б я зробив з тим знанням? Забрати і віднести додому? Неможливо — Марина надіне його мені на голову і задушить. А продати я не зумію — який з мене барига? І взагалі, якби в той гуртожиток зайшов не Саша, а якась інша людина, наприклад, я, нічого б не вийшло. Вахтер би зупинив, покупці не з’явились, а натомість з’явилася б міліція.
Віддаю належне: Саша мав інстинктивний кримінальний кураж, що допомагав йому провертати такі оборудки.
2
Мабуть, я грюкнув дверцятами надто енергійно, тому що зелені очі в дзеркалі заднього огляду беззвучно проказали: «Мудило». Саша і Соня разом повернулися до мене. У синхронності їхніх рухів відчувався майже родинний зв’язок: типу, братик та сестричка.
Вулицю за віконцем окупував слизький безстатевий березень. Щосекунди виникала погроза чергового дощу. Комфортний салон Сашиної «Тойоти» — доброї, ладно склепаної залізними руками японських роботів автівки, видавався справжньою насолодою після всіх цих нервувань і непогоди.
— Де б ми ще зустрілися, журналісте,— вимовила Соня з помітною нудьгою в голосі, немов би чекала когось цікавого, а натомість приперся я. От тобі й «привіт»! Весна загострила кожну рисочку її обличчя, висвітивши його якоюсь голодною принадою. Точнісінько панночка-ляшка, що спокусила стражденного Андрія Бульбу.
— На суді,— припустив я.
— Я туди більше не ходжу.
Сашини очі замиготіли:
— Вона їм усе розповіла.
— Про тебе ж нічого не розповідала,— заперечив я.
— Про мене?
Тут у Соніних очах щось сполошилося, але лише на хвильку, наче в ставок кинули камінець, пішли концентричні кола, а потім він пішов на дно, і все знову стало так само, як і було.
— Маячня,— знехотя пояснила Соня Купер.— Захарченко травить, що героїн розводив якийсь Саша.
— Я навіть на тебе подумав! — підхопив я.
Очі знову замиготіли зеленню.
— Коли б я, Наташа була б жива.
Я продовжив тиснути:
— Так ти її знав?
— Не дуже.
— Ви дружили?
— Ми з різних соціальних страт,— відповів Саша задумливо.— Вона — буржуазія, а я — звичайний роздовбаш...
Він затягнувся зі своєї фірмової піпетки. Салоном розтеклися солодкаві пахощі добрячої марихуани у супроводі специфічного звуку диму, що вбирається на повні легені. У голові в мене спрацював перемикач на режим ейфорії. Скло вкрилося дрібними краплинами. Тротуаром, за три кроки від нас, повз, мов гусінь, людський потік. Тоноване скло захищало нас від сторонніх очей.
Без церемоній (а чого, власне, йому церемонитися?) Саша циганським поцілунком вдув дим у губи Соні і продовжив свої спогади про Наташу Штос:
— Вона була типовою мажоркою. За життя не заробила ні копійки, а понтів, як у імператриці Китаю. Один раз приїдеш до неї на «Ланосі» — весь останок життя буде вважати тебе таксистом. А не замовиш їй «Кристал» за штуку баксів, то ти взагалі в її очах челядь! Таких треба дресирувати. До мене вона, правду кажучи, добре ставилася.
— До тебе всі добре ставляться,— докинула Соня холодно.— Поки в тебе є.
— Коли все це сталося, я відпочивав у Туреччині,— вів далі Саша.— Це така трагедія... Дуже шкода... Гарне було дівчисько, хоч і мажорка.
— Я її попереджала щодо уколів,— кинула Соня, як мені здалося, зловтішно.— Ми навіть «Реквієм по мрії» якось разом дивилися...
Саша почав насвистувати моторошну мелодію Моцарта, під яку в тому фільмі божеволіють, відрізають кінцівки і роблять інші страшні речі.
— Не свисти, грошей не буде!
Соня стукнула його кулаком по плечу, Саша нявкнув.
— Цей суд мені діяв на нерви,— посерйознішала вона.— Не люблю суди. Ставлять купу питань, коли все і так ясно.
— Що ясно? — поцікавився я.
— Ясно, що Захарченко її угробив! — враз перемінився Саша.— З Луговим на пару! Тому що Луговий — лох! А Захарченко — лох у квадраті! Їм кішку нагодувати не можна довірити, не те шо дівчину вмазати! Їх треба в хліву тримати разом зі скотиною, а вона їх у дім пустила!
— Ти добре їх знаєш? — спитав я.
— Розмова стає нудною...— Соня затягнулася із чарівної піпетки і відповіла Саші навзаєм — знову ж таки циганським поцілунком. І все в мене на очах. Ця ідилія починала дратувати, хоча здавалося б — що мені до неї?
— Добре.— Я відвернувся.— Куди їдемо?
Соня стрільнула у мій бік нахабнючими карими оченятами. Погляд був з підступом, експериментаторський: вона все ще продовжувала польові дослідження кордонів мого приниження, атакувала малими, але болючими уколами і уважно спостерігала, чи буде кров’янити...
— Ми зараз поїдемо і добряче тряхнемся,— відповіла вона весело.— А куди ти поплентаєшся, журналісте, нас анітрохи не хвилює!
— Хапай свій пакет і «давай до свіданья»! — гигикнув Саша.
— Дай піпетку на дорожку, раз тут такий розклад.
— Тримай.
Мені забили і сунули до рук піпетку. Добрячі, забористі шишки — вставило миттєво, аж жовті кола перед очима попливли. У блискучій, наче сонячній спіралі цілувалися Саша і Соня, наче жерли одне одного в захоплюючому солодкому симбіозі.
— Хочеш подивитись, як ми трахаємося? — спитав Саша. Його рука ковзнула у виріз її розстебнутої блузки, Соня змазала мене хтивим поглядом — наче з порнофільму. Я аж надто гостро відчув себе зайвим.
— Давай пакет! — проказав я крізь зуби.
Вони цілувалися, тому довелось повторити. Нарешті він відірвався від її губ і передав мені пакет. Я розрахувався і, не прощаючись, вийшов, знову грюкнувши дверцятами сильніше, ніж треба.
Визнаю — їхня демонстративна хіть мене зачепила. Кому приємно опинитися стороннім, коли люди розважаються? В одній допотопній порнушці, яку я бачив ще підлітком, три хлопа використовували немолоду німкеню. Якщо точніше, використовували двоє, а третій блукав навколо, самотньо наточуючи свого олівця, вагаючись і не знаючи, як підступитися. Я не додивився той фільм, бо в якийсь момент втрачаєш до таких речей цікавість, тому так і не дізнався, чи перепало тому третьому, чи він лише дарма провітрював своє знаряддя. Він насправді викликав співчуття, той невідомий германський невдаха, бо в його банальному прольоті, якщо покопатися, тьмяно блимнула давньогрецька трагедія.
І от зараз я опинився тим третім. Коли дівчина, яку ти хочеш, дає не тобі — це особиста образа. А коли робить це у твоїй присутності — просто плювок в обличчя.
Втім, моя злість швидко вщухла. Прегарна марихуана вихлюпнула немовля моєї злості разом з мильною водою меланхолії. Звичайні люди, що траплялися назустріч, здавалися нетиповими, цікавими, непересічними. У кожній рисочці їхніх облич читалися сліди неповторної долі. Кожному було про що сповістити цей протухлий і несправедливий світ. Я міг би створити геніальний репортаж із життя кожного таксиста. Довести всім і кожному, що його будні в Харкові так само важливі для загалу, як європейське турне якоїсь там Мадонни. Я напишу про звичайнісінького українця, вирішив я. Зроблю сюжет про цю роботящу, добру і чесну в глибині душі людину, лишень трохи зіпсовану корупцією чиновництва, важкою працею за двісті доларів на місяць і невмирущим квартирним питанням! Навіть не сюжет, а спеціальну програму, цикл передач, щось на кшталт «Україна і люди»,— ми ж усі унікальні, всі прегарні, всі заслуговуємо на краще життя! Я впишу власне ім’я кожного із сорока п’яти мільйонів українців у новітню історію держави! Нас не звели на ніц татари, турки, поляки, росіяни, революції, війни, голодомори, імперії, валуєвські укази; нами подавилися вусаті і лисі диктатори,— і це значить, що нас ніколи і ніщо не вб’є! Ми не помремо! Навіть після ядерної війни залишаться лише таргани і українці!
Учителька з Житомира, водій маршрутки з Івано-Франківська, луганська проститутка, полтавський студент і харківський барига,— всі ви варті не меншої слави, ніж усі разом узяті президенти вкупі із прем’єр-міністрами! Хоч раз у своєму жалюгідному житті я розкажу щось важливіше за ремонт доріг і проведення оперативно-пошукових заходів. Я відірву вас від буденних справ, і ви розчулитесь, ви попустите сльозу, друзі! А побачивши, як вас багато, які ви схожі, як вам болить одне й те саме, і одне й те саме гріє вас усіх, ви би навіть не повстали, а просто вирядили весь цей зоопарк на смітник історії! Співвітчизники, ви не варті того, чим ми, журналісти, вас годуємо! Може, об’єктивності й немає, але ж є правда, є людина, є Бог!..