Саме на цьому мене зупинили. Переді мною виникли двоє неприємних типів, і з першої секунди я зрозумів, що вони неприємні. Мені дуже схотілося, щоб вони просто зникли і не псували божественний хід моїх думок, не поганили такий чудовий день, схотілося ще до того, як вони вимовили хоч слово, ще до того, як я зрозумів, що вони саме по мою душу.
Наскільки я пам’ятаю, вдягнені вони були у звичайний цивільний одяг: дуті куртки, кросівки, спортивні штани, скоріше молодіжний стиль, хоча обом було за тридцять. Один, вельми неголений, виглядав ще старішим.
— Добридень! Можна вас на хвилинку? Відійдемо трохи.
Останнє було не питанням, а констатацією — ти зараз відійдеш разом з нами. Промайнуло розкрите посвідчення, в якому я нічого не розгледів, крім сірої фотки, печатки і словосполучення «по боротьбі з незаконним...» Мене відвели до спустілих торгівельних рядів ринку біля метро «Героїв труда». Продавці вже давно розійшлись. Я видавив: «Чим можу?» — і одразу стало ясно, що голос мені вже не підкоряється, краще б я мовчав.
— Документи є?
Я витяг посвідчення співробітника інформаційної агенції. Що ж до пакунка марихуани в кишені куртки, то він не міг розсмоктатися сам собою. Я навіть не сподобився сховати його за студентською звичкою в кросівку! Ідіот! Я настільки знахабнів, що відчував себе недоторканим.
На моє посвідчення вони подивились з огидою:
— Преса?
— Так,— пискнув я, набрався духу і включив дурня: — У чому справа?
— Чому блідий такий, пресо?
— Я... я нічого...
— І ручки трусяться. Давай, вивертай кишені.
— На якій підставі?
— Зара поїдемо у райвідділ, і я тобі, бля, таку підставу знайду, що будеш не радий, що на світ народився. Гадаєш, у міліції б’ють? Нічого подібного! Там — мучають! Запам’ятай це на все життя!
— Годі, діставай усе,— спокійно наказав старший мент.— І давай без героїзму, бо отримаєш по печінці. Якщо нема нічого, то хулі тобі боятися?
Я дістав телефон і ключі. Молодий промацав кишені куртки.
— О! А це що?
— Та ти глянь!
Тоді вони витягли пакунок. Я відчув себе манекеном. Звідкілясь підскочив третій, миршавенький, погано вдягнений чоловічок. Старший демонстративно запечатав марихуану в пакет для речдоків.
— Понятий, зверніть увагу: у підозрюваного вилучено пакет з невідомою речовиною рослинного походження,— урочисто оголосив неголений.
— Саме так,— з радісною фізіологічною готовністю погодився понятий.
— Ну, преса, ти залетів!
— У кого купляв?
— Нарвав,— сказав я без найменшої надії.— В лісосмузі...
— Нічого, коли я тобі яйця почну крутити, ти мені все розкажеш. Ходімо! І давай без дурні.
Людці навколо топали у своїх нікчемних справах, нікому не було до мене діла. На проїжджій частині загарчав двигун — чорна «Тойота» рвонула з місця і миттєво зникла. Чи то його автівка? Через той стрес я не встиг роздивитися як слід.
Я плентався в місцеве відділення гестапо разом з двома найнеприємнішими людьми на світі і переляканим понятим. А веселий, накурений Саша мчав трахати веселу, накурену Соню Купер.
Життя несправедливе, та всі звикли.
Біс
1
хній білий «Ланос» нагадував затягану шмату. Вони повсідались спереду, а мене вирядили назад, поруч з понятим. Я придивився: м’ятий мужичок алкоголічного вигляду; одразу видно, що доля з ним не церемонилася. Він без кінця мигав — і не лише очима, а й усім своїм невдалим обличчям. Коктейль із переляку й ейфорії в його міміці багато що пояснював: колись його прийняли так само, як і мене, і відтоді кожного разу він переживав напад щастя від того, що ця моторошна, до зубного болю знайома ситуація відтворюється не з ним, а з кимось іншим. Так внутрішньо посміхається каліка, дізнавшись, що комусь іншому ампутували ногу.
Мусора — ті ж вампіри. Якщо вони кусають звичайну людину, вона перетворюється на понятого.
Наступні хвилин двадцять ми не рухались із місця. Повітря в салоні загусло, як патока, я відчував у роті гидкий свинцевий присмак. З неприємними людьми бувають лише неприємні розмови. Ти шуба, вони — міль. Вони харчуються твоїм часом, твоєю психікою, твоїми неприємностями, твоїми грошима, твоїм життям. Ти для них їжа.
Діалог вів старший мєнт, а його напарник по душогубці лише вставляв короткі насмішкуваті репліки. Вони додержувалися діаметрально протилежної техніки мовлення: слово старшого удавалося важким, вагомим, він наче розмахувався — і запускав у тебе тим словом, ніби шаром для боулінгу, і воно зносило тебе, як кеглю. Що ж до молодшого, то він, тільки-но відкривши рота, починав розстрілювати тебе чергами дрібненьких, як кулі, слівців без розділових знаків, ще й примудряючись підгигикнути, немов уся ця ситуація була комедією, що спеціально розігрувалася для нього і його колеги.
Я змирився зі своїм статусом затриманого. Відповідав сухо, коротко, однозначно. Я перетворився на генератор коротких, безжиттєвих відповідей.
— Хто батьки?
— Їх немає.
— Як це?
— Кажи, бля, хто батьки, не пар мізки, ги-ги, ми ж усе одно дізнаємося!
— Мати померла. Батько нас покинув.
— Шо ти нам травиш, ги-ги, ми ж усе перевіримо!
— Я правду кажу.
— Від чого мати померла?
Я мовчав.
— Гаразд,— раптом погодився старший мєнт.— Це особисте.
— Ти глянь! — гигикнув молодший, обертаючи в руках моє посвідчення.— І тут він обдовбаний! Кажи — дунув перед тим, як фотку робить, та, преса, ги-ги-ги?
Я мовчав. Він довго і вигадливо виматюкався. Взагалі матюкалися вони часто і наче навіть не до мене, а просто в повітря, наче періодично виголошували молитви своєму мєнтовському божеству, яке приймає їх лише в такому вигляді. Молитви, що складаються виключно з російського мату.
Хоча, якщо чесно, він не помилився — я тоді дунув.
— Ну, і якого ти мовчиш?
— А що треба казати? — поцікавився я.
— Ну, ти ж, мабуть, не зовсім тупий, преса? Знаєш, в якій країні живемо?
Я мовчав і на це.
— Знаєш, яка міліція у нас?
Молодший тим часом передивлявся повідомлення у моєму телефоні.
— Я можу йти? — пискнув понятий.
— Підписав протокол? Давай, до зв’язку...
Понятий миттєво вшився.
— Як на мене,— розмірковував старший, розмахуючи переді мною пакетиком з марихуаною,— я б за цю муйню не саджав. Водяра більше народу губить. Кожен день когось десь ріжуть, кожен божий день. Це ж чисто геноцид! Особливо в області! Та й у місті те саме. Знаєш, яке найпоширеніше знаряддя вбивства на селі, га, преса? Я тобі скажу: кухонний ніж! Нажеруться і давай одне одного кромсати — жінку, чоловіка, кума, сина, бабусю, все по хєр! В основному родичів. Різанина щодня. А за цю полову я б людей не чіпав. Вона і краще, і веселіше, і безпечніше. Але законодавець вважає інакше. І ти, преса, попав. Так яка там у нас міліція?
— Добра? — припустив я без особливої надії.
Молодший заіржав і десь із хвилину не міг зупинитися. Слідом і старший засміявся.
— А ти, преса, таки веселий, ги-ги,— реготався молодший.— Я, може, навіть не буду тебе дуже метелити!