І з моторошною силою, немовби заганяючи невидимий цвях, він обрушив свою долоню на голий стіл, на якому лежав чистий аркуш паперу.
Кицька
з провінції Гуандун
1
атрік виріс в охопленій війною Уганді. Пережив злидні, приниження, жорстокість. Рано втратив батька, але не зламався. Встав на ноги і виховав трьох сестер (одну потім викрали людожери). Здійснив дитячу мрію — зробився пастором. Дивом лишився живий, коли повстанці оголосили за його голову нагороду. Втік аж у німецький Дортмунд, але й звідти довелось виїхати. Після довгих поневірянь осів у Харкові — проповідувати Слово Боже.
Патріку тридцять шість, він бадьорий, веселий, повний планів на майбутнє.
— У нашій церкві триста п’ятдесят парафіян,— пояснює він і одночасно пилососить ніздрею Сашин амфетамін.— Ми зростаємо!
У нього чорна голова, кругла, як футбольний м’яч, і витріщені очі, котрі, здається, ось-ось повистрілюють з орбіт. Жодна з його сентиментальних пригодницьких історій не відповідає враженню, яке він справляє,— хитрого і жадібного сучого сина і обормота.
— Смерть — це нескінченно мала величина,— глибокодумно вимовляє Томас (він у костюмі зайця, чомусь бузкового кольору).— Смерть — це точка.
У Томаса вдумливі блакитні очі і невідмовна любов до наркотиків. Довгі бузкові заячі вуха під час розмови ворушаться. Він гомосексуаліст.
— Сашо, ми збираємося курити гашиш? — вередливо питає Томас.
На Сашину маківку косо насунутий червоний ковпак Санта-Клауса з білою пуховою облямівкою. Він вештається по квартирі в шортах, голий по пояс, у сонцезахисних окулярах, дико витанцьовуючи під австралійський дабстеп...
— Хапай шампанське, братва! — несамовито верещить він.— Зара з’явиться презік!
Потім підпалює бенгальський вогник, і аплодує, і регоче, як скажений кінь...
— Це декаданс,— констатує Соня Купер меланхолійно.
Вона відновила тубільні косички. На ній домашні шортики і вільна футболочка з намальованою кицькою. Кицька явно обжилася тут, в одній із Сашиних квартир. У його ванній кімнаті — жіночі креми, шампуні, рушнички, щіточки...
— Смерті не існує,— повідомляє Патрік Томасу, перехоплюючи мундштук кальяна товстими чорними пальцями.— Ми не помремо...
Саша возиться з плазмою. Екран здоровенний, яскравий.
— Сашо, сьогодні ж двадцять восьме березня! — кричить йому Соня.
— А година яка?
— Четверта ранку!
— Починається! — радіє Саша.
Напівголі дівчата зникають, натомість з’являється лосніючий, немов би тільки-но помитий зі шлангу, президент України з келихом знов-таки шампанського. Телевізор працює без звуку. Дабстеп лупить скажено, сусіди вже давно мали б стукати в стіни,— можливо, й стукають, але ми нічого не чуємо. Щось, правда, гатить,— може, музика, а може, моє розігнане стимуляторами серце. Білі губи президента рухаються, наче губи мертвої панночки. «І вітер жахіття ворушить його брови»,— прилітає з якогось дна.
Саша знову витанцьовує.
— А ваша церква наркотики не забороняє? — кричу я Патрікові.
— Наша — ні,— відповідає той.
Потім певний час розмірковує і, вочевидь, доходить думки, що його відповідь потребує додаткових пояснень.
— Бог дав нам ноги, щоб ходити, руки, щоб рахувати гроші, і ніс, щоб нюхати порошки. Але багато нюхати не можна. В Дортмунді я нюхав дуже багато порошків, і в мене носом часто йшла кров. А потім Ісус сказав мені, що треба нюхати менше. Відтоді я інший. Коли він скаже, що зовсім не треба нюхати,— я й не буду.
Логічно, подумав я. Патрік вів далі:
— Рука може красти, а може й цеглу класти. Нога може ходити, а може копняком нагородити. Так і порошки: погано, коли забагато. Іноді можна просто гашиш покурити.
Ця цікава думка потягом проноситься у голові, наче рекламний слоган під бадьору музичку: «Про-сто кури га-шиш! — парам-пам-парам — піу!»
— Та, мабуть, не зараз,— скептично зауважує Соня.
Бахнув постріл: корок з шампанського. Президент зник. Стрілки годинника на екрані зійшлись у подвійній ерекції на дванадцятій.
— Ур-ра-а-а!!! — горлає Саша.
Полилося по бокалах. Спалахнули бенгальські вогні.
— Ура!
— З Новим роком! — вигукнув бузковий заєць Томас.
— З Новим роком!
— Халілуйя! — благословив усіх пастор.
— З новим щастям! — Соня підняла келих зі знудженим обличчям, ніби для протоколу.
— Друзі! — виголосив Саша.— Увага! Рік, що минув, був чудовим! А наступний буде ще кращим! Я бажаю всім зухвалості! Йдіть, йдіть нарешті вперед і вгору! І я наступного року маю намір випробувати себе в новій якості! Хочу повідомити вам, що віднині я є старійшиною Церкви Нового Народження, і з лютого починаю проповіді всесвітньої любові для вас, поросятка!
Патрік і Томас аплодують. Ми вихилюємо келихи, я не відчуваю смаку.
— Не уявляю тебе проповідником,— каже Соня Купер.
— А мене уявляєш? — питає Патрік майже без акценту.
До мене дійшла черга курити. Перша затяжка миттєво сповільнює все, що відбувається. Чому він затіяв новорічну вечірку двадцять восьмого березня? — думаю я, роздивляючись бузкового зайця. Мабуть, так з’їжджають із глузду. Скільки часу я згаяв у цьому нескінченному трикімнатному карнавалі? Три дні? Тиждень? «Порошок — погано, якщо багато»,— каже Патрік, і з цим важко не погодитись. Змінюються обличчя, і лише я залишаюсь незмінним. Від мене тікає біла дорога. Я слідкую за своїм персональним бузковим зайцем. Я вже ніколи не засну.
— Ми живемо в різних кутках одного й того ж лабіринту,— каже Томас.— Велика удача, коли вдається когось зустріти.
На екрані радянський новорічний блокбастер «Іронія долі, або з легкою парою!», куди ж без нього в святкову ніч... Шикарна Брильська знаходить у квартирі бухого чоловічка, а в цей час шалено лупить австралійський дабстеп, і Саша в новорічному ковпаку викидає ламані колінця. Здається, що Брильська зараз теж закинеться «слідами» і з головою порине в первісний танок аборигенів Нової Зеландії. Саша повертається, і я роздивляюся татуювання на його лопатках: крокодил, що жере сонце. Всі обличчя зливаються воєдино. І лише личико Соні Купер тримається окремо. Як їй пасують ці домашні шортики! Яким щастям було б затягти її у ванну кімнату і...
Дзвінок у двері ми почули не відразу. Саша глянув на ноутбук: під’єднана до нього відеокамера показувала всіх, хто з’являвся перед дверима. Потім пішов відчиняти: спочатку ґрати, потім вхідні двері...
Я не без зусилля піднімаюся з крісла, хапаю почату пляшку «чіваса» з бару, йду на кухню, дьоргаю першу склянку, закурюю, і тоді з’являється Соня.
— Нудьгуєш, журналісте?
— Є «чівас»! — відповідаю бадьоро.
Шукаю другу склянку, наливаю їй.
— Дякую, але мені вже досить,— посміхається вона.
— Знаєш, що означає твоє ім’я? — питаю я.
— Ну, розкажи.— Вона робить до мене хиткий крок, схожа на зламану фарфорову ляльку, дивиться на налиту склянку, розмірковує, і все ж бере ту склянку, хоч їй, як вона стверджує, вже досить.
У неї гіпнотизуючі колінки. Такі колінки я бачив лише у піонерок, що ледь-ледь досягли статевої дійшлості, в цнотливому радянському кіно. В Аліси Селезньової були такі непорочні колінки. Бродський прославив такі колінки: «Далі ліктя не підеш або коліна...» У сучасних шмат таких колінок немає. Побачити такі колінки в наші дні — рідкісна вдача.
— Соня — це такий гризун,— пояснюю я,— схожий на невеличку білку. Всю зиму соня проводить в сплячці. Мабуть, тому її так і назвали.
— Ведмідь також узимку спить, але його не назвали «соня»!
— З ведмедем інша історія... Ти, мабуть, впадеш у сплячку, коли закінчиться порошок...— розмірковую я вголос.